Науковий психологічний дискурс як предмет аналізу

З точки зору соціального конструкціонізму теорія і істина є специфічні форми дискурсу, які відображають соціально-психологічну орієнтацію або позицію своїх носіїв і спонукають інших прийняти дані форми соціального життя. Все це робить неминучим розгляд проблеми репертуару інтерпретацій - поняття, введеного Potter і Wetherell. Репертуар інтерпретацій спростовує саму можливість існування однозначних трактувань об`єктів, що відразу ж викликає опір з боку поведінкової і експериментальної психології. Можна також зробити висновок про те, що саме це положення підкріплюється наявністю безлічі поглядів на психологію, психіку, людини, на роль того чи іншого психологічного дискурсу в семантичному просторі тієї чи іншої культури. Однак не варто заперечувати, що дуже часто критеріями оцінки психологічної теорії служать не ступінь її відповідності справжнього світу, а її соціальна бажаність і здатність створювати поведінкові феномени, які підтверджують «істину», пропоновану теорією. Нова наукова рефлексія неминуче призведе до переосмислення тематики психологічної роботи. Тому осмислення тут підлягають такі явища, як правила і структури спілкування, ідеологічні функції мислення, особливості наукового оточення, правила і норми, які регламентують діяльність наукового співтовариства.

У проекції на вітчизняну психологію можна також говорити про наявність великого різноманіття трактувань психологічного дискурсу, в рамках яких представлені не зводяться одна з іншого психологічні концепції таких корифеїв, як Виготський, Рубінштейн, Леонтьєв, Платонов, Узнадзе, Лурія та ін. Також можна говорити про наявність певного періоду застою, що утворився після відходу зі сцени цих фігур. Структуралізм пропонує для трактування такої ситуації поняття переривчастості (пороги, вилучення, зміни, трансформації) і, крім того, відповідні одиниці опису (наука, твір, теорія, текст). Ситуація для введення поняття «дискурс» в рамки вітчизняного психологічного знання бачиться сприятливою в тому плані, що це дозволить обґрунтувати новий погляд на все те наукове надбання, що було накопичено, і з його допомогою спробувати осягнути закономірності, яким воно підпорядковується. Ідеї дискурсивної (не як властивості тексту, а як принципу організації поняття) можна простежити і розвинути, керуючись роботами Л. С. Виготського, що стосуються внутрішньої і зовнішньої мови, а також поняття інтеріоризації. Особливість будь-якого наукового дискурсу така, що вимагає жорсткого поділу двох фігур, які в просторіччі ототожнюються, але в реальності не зводяться один до одного практично ніколи - «письменника» і «автора» (П.Д.Тіщенко). Письменник - той, хто реально, тілесним зусиллям справив на світло якийсь текст. Автор же - голос у внутрішньому просторі людини, що знайомиться з цим текстом, який виникає в процесі читання. Цей голос супроводжує його, і з ним наш читач веде своєрідну розмову в формах зовнішньої і внутрішньої мови. У такій ситуації текст у внутрішньому світі читача перетворюється на мову, яка живе своїм власним афективно-інтелектуальним життям. Причина цього криється в розбіжності мови і мови в його письмовому вираженні, що веде до множинності інтерпретацій одного тексту.

Слід зазначити, що специфіка побудови наукового дискурсу в чому визначається нормами, зумовленими традиціями того чи іншого наукового співтовариства, яке виробляє ці тексти. По-перше, основна риса наукового тексту полягає в тому, що він проходить процедуру неодноразової фільтрації і цензури. Все це для того, щоб відповідати певним стандартам. Але внаслідок цього випливає той факт (по-друге), що форма тексту, що містить наукове знання, серйозно відрізняється від звичайного письмового тексту використанням складних понять, складної структури, що досить часто робить його важким для розуміння. Шлях, орієнтований на спрощення матеріалу, - не вихід, а, скоріше, дорога в глухий кут. Вихід бачиться у використанні методу, який був створений спеціально для роботи з таким елементом, як дискурс - дискурсна аналіз. По-перше, за допомогою дискурсного аналізу здійснюється «пожвавлення» психологічного знання, робиться спроба включити його в реальність. По-друге, упор на идеографии, а не на номотетики дозволяє повернути психологію людини як індивідуальності, ввівши в неї як елементи ситуації, так і більш широкого культурного контексту.

Солодуха А.С.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!