Наукове мислення як предмет психологічного аналізу

Впродовж останнього десятиріччя характеризується появою всередині системи психологічного знання нових галузей, в числі яких не останнє місце займає психологія науки. Можна припустити, що виділення цієї предметної області в самостійний напрям має як мінімум дві причини. По-перше, що панував протягом декількох століть погляд на науку як на суто об`єктивне знання, "очищене" від особистих характеристик вченого, поступово був витіснений інший методологічної позицією, що визнає важливу роль суб`єктивного, особистісного (Полани, 1985) компонента будь-якого результату наукової діяльності. По-друге, сучасний стан самої психології багато авторів (Аллахвердов, 2000- Агафонов, 2003) оцінюють як кризовий, що ставить питання про необхідність вивчення тих психологічних закономірностей, які лежать в основі самого процесу наукового пізнання. Щоб зрозуміти принципи розвитку науки (в тому числі психології), доцільно звернутися до вивчення її психологічних компонентів і, зокрема, наукового мислення.

Термін "наукове мислення" позначає комплексне поняття, для опису передбачуваної структури якого може бути запропонована чотирирівнева ієрархічна модель.

1.Базовий рівень - рівень загальних інтелектуальних здібностей. Дуже важливим компонентом побудови наукової картини світу вважається "теоретична систематизація об`єктивних знань про дійсність" (ФЕС, 1989). Така діяльність не може бути здійснена без сформованого понятійного мислення. А оскільки наукове знання передбачає виявлення раніше не відомих закономірностей, природно вважати, що наукове мислення має бути креативним. Фундамент наукового мислення складають як конвергентні, так і дівергентние інтелектуальні здібності, причому конвергентні включають в себе рівневі, комбінаторні і процесуальні властивості інтелекту, а дівергентние - його швидкість, оригінальність, сприйнятливість і метафоричність (Холодна, 2002).

2.Склонность до теоретизування як особистісна характеристика. Необхідною умовою формування наукового мислення є любов до побудови теоретичних конструкцій, тобто усвідомлене прагнення несуперечливо описувати, пояснювати, узагальнювати і передбачати ті чи інші події, виявляти приховані зв`язки і відносини між предметами і явищами навколишнього світу. Ця схильність надбудовується над конвергентними і дивергентними здібностями, визначаючи сферу, в якій вони будуть реалізовані.

3.Використання повсякденного досвіду як робочого матеріалу для формування особистісного знання. Загальні принципи організації досліджуваних явищ, закономірності перебігу тих чи інших процесів, що представляють інтерес для вченого, іноді можуть бути пізнані за допомогою інших об`єктів, добре відомих завдяки життєвому досвіду. В такому випадку буденне знання (яке завжди індивідуально) піддається осмисленню з урахуванням особистісного досвіду вченого і трансформується в особистісне знання.

4.Стремленіе вченого вписати нове знання в уже наявну наукову картину світу (або, якщо цього зробити не вдається, відповідним чином змінити панівну систему уявлень - зробити наукову революцію).

Дана схема дозволяє зробити висновок про велику роль особистості вченого в науковому мисленні, так як вона опосередковує його на всіх розглянутих рівнях. Оскільки пізнання дійсності поряд з орієнтацією на властивості об`єктивного світу несе відбиток психічних властивостей індивіда - суб`єкта пізнання, вивчення закономірностей наукового мислення, а також формування такого мислення у студентів є перспективним напрямком досліджень, що мають значення як для психології, так і для науки в цілому.

Щербакова О.В.