Розвиток психологічної науки і розуміння проблеми ісд (1950-2000-ті рр.)

У розвитку концепції ІСД можна виділити кілька характерних етапів і підходів. Перший з них умовно назвемо типологічним підходом (кінець 1950-х - 1960-і рр.). Основними завданнями досить широких досліджень, що проводилися спочатку під керівництвом В.С. Мерліна, а потім і Е.А. Климова в Казані і в Пермі, були: 1) вивчення можливості успішної адаптації до вимог професії особами з різними біологічно зумовленими особливостями психіки (типологічними властивостями нервової системи і темпераменту) - 2) доказ існування різних типів індивідуального стилю в різних видах діяльності-3) твердження соціальну рівноцінність різних стилів, а значить, осіб з різними психологічними особливостями.

Перший етап у розвитку концепції ІСД характеризується вираженим гуманістичним пафосом досліджень і висновків, а в методологічному аспекті - постулированием діалектики прояви властивостей індивідуальності в організації систем адаптації людей до професії. Результатами і характерними особливостями проведених досліджень були: 1) виділення двох протилежних ІСД (що слід було як з методологічного підходу, так і з методичного інструментарію: діагностувалося якесь одне типологічна властивість нервової системи) - в кінці 1960-х рр. стали виділяти і третій, проміжний стиль, але всі три стилю описувалися в рамках вже сформованого підходу-2) акцентування уваги на якісному аналізі феномена- постулировалось, що різні ІСД однаково ефективні, відмінності в адаптації до вимог діяльності різних за типологією суб`єктів підкреслювалися зіставленням двох протилежних стилів;

3) констатація того факту, що ефективний ІСД - це не просто сукупність всіх найбільш раціональних прийомів діяльності, а саме індивідуально-своєрідна психологічна система;

4) опис своєрідності адаптації суб`єктів до вимог діяльності на різних її рівнях (операція - дія - діяльність);

5) пояснення успішності / неуспішності діяльності суб`єкта типологічно адекватним (тобто відповідним типологічним властивістю) або неадекватним ІСД, його стихійним формуванням, вважаючи, що неефективним «справжній» ІСД бути не може;

6) аналіз ІСД шляхом узагальнення особливостей діяльності, властивих працівникам з певними властивостями нервової системи (Климов, 1959 Щукін, 1994 і ін.).

Базовим в розумінні сутності феномену для Е.А. Климова були стилі ткаль, що розрізняються по рухливості нервових процесів, що працюють на трьох або чотирьох верстатах. Професія пред`являла високі вимоги до швидкісних якостей робітниць. Однак їхня професійна продуктивність прямо не залежала від вираженості рухливості нервових процесів. У ткаль складалися різні стилі. ІСД "рухливих" багатоверстатниці характеризувався успішним виконанням трудових дій в підвищеному темпі, коливанням швидкості рухів в залежності від терміновості ситуації, переважанням термінових робіт над попереджувальними, виконанням останніх лише в разі явної необхідності, частими далекими переходами для термінових робіт і рідко для огляду і попереджувальних робіт , частими одиночними орієнтовними реакціями. «Інертні» багатоверстатниці відрізнялися рівномірним темпом роботи, переважанням попереджувальних робіт, що виконуються з урахуванням ймовірності появи необхідності в цих діях, переважанням далеких переходів для огляду і попереджувальних робіт над переходами для термінових робіт, нечастими, але сумарними ( «купчасто») орієнтовними реакціями.

Спостереження привели вченого до висновку, що сутність ІСД полягає в тому, що людина свідомо чи несвідомо враховує свої індивідуальні особливості як об`єктивні умови діяльності та відповідно до сукупністю всіх умов організовує її (скажімо, робить поправки на свою інертність). Так, якщо орієнтовна діяльність «рухомих» ткаль спрямована на виявлення факту необхідності термінової роботи, то у «інертних», які не схильні до частої зміни діяльності і які уникають раптових і екстремальних прискорень дій, орієнтовна діяльність більшою мірою спрямована на сигнали, що передують появі термінових робіт . «Інертні» як би прогнозують ймовірність появи екстремальних ситуацій і нерідко з урахуванням цієї ймовірності виконують попереджувальні роботи. Якщо «рухливі» акробати збільшують висоти траєкторії польоту в сальто за рахунок нарощування швидкості розбігу, то «інертні» - за рахунок розвитку стрибучості. «Інертні» досягають підвищення темпу перекидів більш щільною, ніж у «рухомих», угрупуванням. Для забезпечення точності приземлення «інертні» завчасно знижують темп виконання останнього елемента. При зверненні до іншої моделі було виявлено, що у «рухомих» і «інертних» веслярів формуються різні способи утримання рівноваги - за рахунок почастішання коригувальних рухів або підвищення вестибулярно-кінетичної чутливості. При направленому формуванні ІСД доцільно зміна / розвиток «найменш стійких» якостей, а саме розвитку вестибулярно-кінетичної чутливості у «інертних» і частоти коригувальних рухів у «рухомих».

Другий етап досліджень (1970- 1980-е рр.), Названий нами емпіричним підходом (Толочек, 1987, 1992, 2000), характеризується територіальної (Казань, Перм, Москва, Ленінград і ін.) І професійної широтою досліджень. На цьому етапі мали місце: 1) успішне накладення концепції Е.А. Климова і В.С. Мерліна на емпірично склалися класифікації видів діяльності, емпірично виділяються професійно важливі якості, наприклад стилі водіїв вантажного та пасажирського транспорту-в спорті - атакуючий, контратакуючий, захисний, ігровий, силовий, темпової стілі- 2) широке використання багатовимірних методів математичної статистики для виділення, обґрунтування і опису ІСД- всього розглядається 3-5 стілей- 3) психодіагностика не окремих властивостей, а комплексів психологічних і психофізіологічних особенностей- постановка в опитувань про необхідність діагностики саме психофізіологічних комплексів і про зв`язок психофізіологічних властивостей і станів суб`єктів діяльності-4) успішне використання концепції для вивчення ІСД в видах діяльності з гранично високими вимогами до професіоналізму виконавців (зокрема в спорті вищих досягнень) - вивчення зв`язку стилів і порівняльної результативності суб`ектов- 5) зміщення «центру» аналізу і вивчення взаємної детермінації ІСД і паралельного становлення інтегральної індивідуальності (Вяткін, 1978- До рфман, 1989- Ільїн, 1983, 1988- Мерлін, 1986 Моросанова, 1998- Толочек, 1984, 1987 Щукін, 1994 і ін.). Яскравими і логічно завершеними представляються роботи В.С. Мерліна і Б.А. Вяткіна. Значний внесок у розвиток уявлень про ІСД в 1970-1980 рр. був зроблений Є.П. Ільїним. Він виділив три типи адаптації суб`єкта до діяльності: пристосування суб`єкта до діяльності, пристосування діяльності до суб`єкта і їх взаємне «урівноваження». Механізм адаптації розглядається як взаємодія всіх типологічних властивостей нервової системи і здібностей людини, як підкріплення мотивацією і результативністю діяльності. Їм констатується, що ІСД сприяє прояву здібностей, але не компенсує їх відсутність. Є.П. Ільїним з співробітниками запропоновані рішення питань про енергетичну вартості ІСД, їх більшою чи меншою результативності (Ільїн, 1983, 1988- і ін.).

Третій етап розвитку досліджень ІСД, названий природничо-наукових, відображає тенденції до інтеграції знань про стилі і його детермінанти. У 1980-і рр. в вітчизняних дослідженнях ІСД виділяється кілька пересічних підходів: використання зарубіжних концепцій когнітивного стилю, стилю керівництва і постановка питання про ієрархію стилів і детермінант стилю. Найбільш помітними явищами на третьому етапі можна вважати роботи Е.П. Ільїна з співробітниками і результати представників пермської школи - Б.А. Вяткіна, Л.Я. Дорфман, М.Р. Щукіна з співр. В.А. Толочек розглядає варіативні реорганізації, виділяє три базових підстави стилю: суб`єктивно-зручні умови, структуру і тип організації, фіксує зв`язку ефективності діяльності як з типологічно адекватної структурою стилю, так і з адекватністю його ситуативних перебудов. У спільній діяльності виділяються радикальні зміни вихідних ІСД взаємодіючих суб`єктів, а феномен інтеграції стилів і індивідуальностей со-суб`єктів позначається як «стилі професійної діяльності» (Толочек, 1984, 1987, 1992, 2000).

Накопичення наукових даних з проблеми стилю розширює звичні методологічні кордону і призводить до висновків, відмінним від деяких вихідних посилок концепції ІСД. Л.Я. Дорфман на моделі емоційних стилів розвиває концепцію інтегральної індивідуальності ( «метаіндівідуальний світ»). Відзначаючи компенсаторну і регуляторну функції стилів, М.Р. Щукін (1994) звертає увагу на роль досвіду суб`єкта в становленні його ІСД, на значимість «зручніших умов діяльності» (підготовка до роботи і її організація, вибір ситуацій і завдань тощо.) І підкреслює можливість формування раціональних і нераціональних стилів. В організації спільної діяльності бачиться «доцільність об`єднання учнів з протилежними індивідуальними характеристиками». В системі саморегуляції діяльності виділяються механізми адаптації, компенсації і корекції (Вяткін, 1978- Моросанова, 1998- Щукін, 1994).

Четвертий етап розвитку досліджень ІСД (1990-2000-ті рр.) Можна назвати мозаїчним. Домінуючою тенденцією стає виявлення сутнісних властивостей феномена, а компіляції різних концептуальних схем, опора виключно на вивчення діяльності ординарних фахівців, а точніше, їх уявлень про діяльність. Різко розширюється спектр розглянутих особливостей індивіда (від анатомічних і фізіологічних до етнічних). Спостереження реальної діяльності і психолого-педагогічний експеримент зникають з репертуару дослідників.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!