Фізіологічні механізми емоцій

Поряд з роботами, для яких питання про фізіологічні механізми емоцій є природним продовженням питання про умови їх виникнення,

призводять ці механізми в рух (в цьому відношенні характерна теорія П. К. Анохіна, що має структуру умови - механізми-функції емоцій),

існує цілий ряд теорій, для яких це питання є головним, а часом і єдиним. Важливу роль в появі цих теорій зіграла

«Периферична» теорія У. Джемса і К. Г. Ланге (1890), вперше сформулювала пояснення природи емоцій посиланням на певний

фізіологічний процес.

Викликавши жваву і тривалу дискусію (див., Наприклад, Schachter, 1970), «периферична» теорія стала свого роду зразком для великого

числа альтернативних теорій, що відрізняються лише тим, який саме фізіологічний процес розглядався головною детермінантою виникнення

емоцій замість запропонованого Джемс - Ланге нервового збудження, що виходить з вісцеральних органів: таламический (Cannon, 1927- Bard, 1934),

лимбический (Гельгорн, Луфборроу, 1966- Papez, 1937), дифузно-активаційний (Линдсли, 1960 Pieron, 1928- Prince, 1928- Arnold, 1967) і ін. (див. обговорення

цих теорій в роботах Ж.-П. Сартра, Р. У. Ліпера).

Не заглиблюючись у зміст цих робіт, які зробили великий внесок у з`ясування фізіологічної основи емоційних процесів, в якості загального їх

нестачі відзначимо характерне для них недиференційоване ставлення до емоцій. Як показав Е. Клапаред, тільки через упередженою і нічим не

виправданою уніфікованої інтерпретації емоцій здаються непримиренними класичні і «периферична» теорії емоцій. Досить відмовитися від

відношення до емоцій як до процесів, що протікають по деякому єдиним зразком, і ми отримуємо можливість провести елементарне

класифікаційне їх розподіл, що дозволяє пояснити один клас емоцій згідно класичним уявленням, інший - відповідно до «периферичної»

теорії. У радянській психології ідею про те, що органічні зміни відіграють роль у розвитку певних емоційних станів, захищав С. Л.

Рубінштейн (1946).

Питання про фізіологічні механізми емоцій має безпосереднє відношення до проблеми вираження емоцій в міміці, пантоміма, вегетативних

функціях організму і т. п. Ця проблема, інтенсивно вивчається експериментально, є предметом розгорнутого обговорення також і в окремих

теоретичних роботах. Виключно їй присвячений, наприклад, велика праця Ч. Дарвіна (1953). Не можна не бачити деякою симптоматичності в тому, що

виходом у світ саме цієї роботи, настільки ж односторонньої, як і «периферична» теорія, зазвичай датується початок сучасного етапу в дослідженні

емоцій. Серед сучасних авторів порівняно велику увагу питанню про висловлення емоцій приділяє К. Ізард (1980).

Завершуючи огляд основних проблем психології емоцій, підкреслимо, що в ньому були порушені лише традиційні питання, обговорювані в класичних і

сучасних концепціях. Це означає, що представлений перелік питань знайомить з тим, як емоції вивчаються, але не як повинні або могли б

вивчатися в психології. Чи не є таємницею, що в області емоцій існує ще дуже багато найтоншого фактичного матеріалу, який

психологічна теорія не здатна систематично осмислити і пояснити. Впадає в очі, наприклад, той факт, що в теоріях емоцій хронічно

обходиться питання про їх онтогенетичного розвитку. Звичайно, неосвітленість такого роду питань не може бути випадковою.

Деякий пояснення цьому дають дані, теж теоретично недостатньо осмислені, про патологічні зміни і індивідуальні відмінності в

емоційного життя (з цими даними знайомлять роботи П. Б. Ганнушкіна, К. Г. Юнга- см. також Додонов, 1978), зокрема дані про можливе різке

зміні основних характеристик емоційного життя (наприклад, раптове виникнення тривожності, життєрадісності) під впливом патогенного

фактор А. Дійсно, як зобразити продуктом тривалого розвитку то, що здатне в найкоротші терміни зникнути, поступившись місцем іншому,

новому, зовсім несхожого і навіть суперечить тому, що зникло? Не може бути сумнівів, що за цим криється одна з численних таємниць, настільки

характерних для психології емоцій.