Підходи до формування вміння вчитися

У зарубіжних роботах 1980-х рр. явно виділилося два підходи до дослідження навчання метакогнітівного умінням, західному аналогу «вміння вчитися» (УУ). З одного боку, демонструвалася ефективність їх «прямого» формування: перед учнем розкривався зміст відповідного даному вмінню дії, і це вміння послідовно відпрацьовувалося. З іншого боку, було отримано багато емпіричних даних про те, що «пряме» формування метакогнітівного умінь не приводить до становлення повноцінного УУ, оскільки такі вміння купуються у відриві від накопиченого досвіду і знань суб`єкта в даній предметній області-найефективніше вони формуються паралельно з процесом оволодіння предметною компетентністю. Результати були отримані при дослідженні досить різних областей, пов`язаних з вченням, зокрема запам`ятовування, розуміння текстів, вирішення завдань (Глейзер, 1998- Rohwer, Thomas, 1989- і ін.). Відповідно до цими ідеями змінилися і уявлення про вчення. Якщо раніше намагалися знайти загальні механізми навчання і виділити загальні навчальні (метакогнітивні) знання і вміння, то згодом активного дослідження піддалося вчення в різних предметно-специфічних областях. Виділялися ті характеристики предметних знань, які необхідно формувати, щоб учень міг навчитися вчитися в даній області1 (Глейзер, 1998). Фактично ці закордонні підходи розрізнялися по тому, вважалося чи в них можливим передавати метакогнітивні вміння прямо, спеціально, а не як побічний результат більш якісного засвоєння конкретного навчального предмета. У вітчизняній науці дана проблема обговорювалася в меншій мірі, проте аналогічні підходи існували.