До питання про ресоціалізації неповнолітніх правопорушників

У зарубіжній і вітчизняній літературі багаторазово вказується на необхідність виховної, профілактичної та корекційної роботи з неповнолітніми правопорушниками. Це положення закріплене в Росії і законодавчо (Закон РФ "Про основи системи профілактики бездоглядності та правопорушень неповнолітніх", 1999 г.).

Малолітні правопорушники після засудження потрапляють в ситуацію соціальної ізоляції (поміщаються в установи закритого типу, інтернат), де триває їхнє подальше психічне, особистісне розвиток, моральне і правове самосвідомість. Наявність рецидивної злочинності серед неповнолітніх свідчить про те, що навколишнє середовище укладення є руйнівною для ще не сформувалася підліткової особистості. Необхідно також відзначити, що відбування покарання у вигляді позбавлення волі тягне за собою не тільки зміна правового статусу громадянина, а й втрачаються багато соціальні ролі і зв`язку. Зрозуміло, що в умовах соціальної ізоляції ніяка, навіть сама розумна і досконала, організація місць ув`язнення не може створити умови для їх адекватної соціальної адаптації та інтеграції в соціокультурний простір після звільнення.

Під ресоциализацией неповнолітніх засуджених, як правило, мається на увазі тривалий процес, який має в своїй основі складний комплекс психолого-педагогічних, економічних, медичних, юридичних та організаційних заходів, спрямованих на формування у кожного засудженого здатності і готовності до включення після відбуття покарання в звичайні умови життя суспільства . Але мало хто говорить про те, що в цю систему повинна бути включена робота і сім`єю засудженого.

Тягар відповідальності за вчинене підлітком злочин несуть і батьки, які також стигматизує суспільством. Ставлення оточуючих в такому разі не сприяє повноцінному відновленню статусу підлітка. Відсутність цілеспрямованої програми з ресоціалізації неповнолітнього в соціум призводить до того, що підліток повертається на злочинний шлях.

Для об`єктивного наукового висвітлення характеру процесу ресоціалізації слід визначити його завдання. До них можуть бути віднесені:

1) підвищення загальноосвітнього рівня засуджених, професійне навчання або підвищення виробничої кваліфікації;

2) охорона здоров`я, привчання до порядку і умов, встановлених в установах;

3) нейтралізація негативних соціально-психологічних явищ, властивих концентрованої середовищі правопорушників, надлишкового звикання до умов ізоляції від суспільства;

4) забезпечення можливості та надання допомоги у встановленні та підтримці соціально корисних зв`язків, підготовка до звільнення.

Це лише приблизний перелік завдань, обсяг яких насправді більш значний. Він включає в себе також завдання формування у засуджених знання вимог, що пред`являються до членів суспільства, усвідомлення зміни соціальної установки, тренування правослухняної поведінки в умовах звичайного гуртожитку, виявлення несформованих (нерозвинених) здібностей і т.д. До числа завдань процесу ресоціалізації слід віднести і здійснення лікувальної діяльності, надання психологічної та соціальної допомоги засудженим в період їх перебування в установах виконання покарань.

На жаль, існуючі системи заходів щодо психолого-педагогічної реабілітації у виправних установах не сприяють повноцінній інтеграції підлітка в суспільство.

Тому, розробляючи програми з ресоціалізації неповнолітніх правопорушників, важливо враховувати те, що велику роль у зміні ситуації, що склалася неповнолітнього засудженого грають все-таки не прямі або непрямі впливу на його психіку, а, перш за все, навколишнє середовище, в якій протікає життя підлітка. Тільки через зміну педагогічних умов можна досягти стійких змін в характері. Розробка і впровадження програм по реабілітації та ресоціалізації неповнолітніх правопорушників забезпечить їм оптимальну і безконфліктний інтеграцію в соціум після звільнення.

Сергєєва Тетяна Юріївна