Становлення вікової (дитячої) психології як самостійної області психологічної науки

У психологічних навчаннях минулих епох (в період античності, в середні віки, в епоху Відродження) вже були поставлені багато найважливіших питань

психічного розвитку дітей.

У роботах давньогрецьких вчених Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона, Аристотеля розглядалися умови і фактори становлення поведінки і

особистості дітей, розвитку їх мислення, творчості і здібностей, сформульована ідея гармонійного психічного розвитку людини.

У період Середньовіччя, з III по XIV ст., Більша увага приділялася формуванню соціально адаптованої особистості, вихованню необхідних якостей

особистості, дослідження пізнавальних процесів і методів впливу на психіку.

В епоху Відродження (Е. Роттердамський, Р. Бекон, Я. Коменський) на перший план вийшли питання організації навчання, викладання на основі

гуманістичних принципів, з урахуванням індивідуальних особливостей дітей і їхніх інтересів.

У дослідженнях філософів і психологів Нового часу Р. Декарта, Б. Спінози, Дж. Локка, Д. Гартлі, Ж.Ж. Руссо обговорювалася проблема взаємодії

факторів спадковості і середовища і їх впливу на психічний розвиток. Намітилися дві крайні позиції в розумінні детермінації розвитку людини,

які виявляються (в тій чи іншій формі) і в роботах сучасних психологів: нативізм (обумовленість природою, спадковістю, внутрішніми

силами), представлений ідеями Руссо емпіризм (вирішальний вплив навчання, життєвого досвіду, зовнішніх факторів), що бере початок в роботах Локка.

Поступово знання про етапи становлення психіки дитини, про вікових характеристиках розширювалися, але дитина як і раніше розглядався як

досить пасивне істота, піддатливий матеріал, який при вмілому керівництві і навчанні дорослого міг бути трансформований в будь-якому

бажаному напрямку.

У другій половині XIX ст. склалися об`єктивні передумови для виділення дитячої психології як самостійної галузі психологічної науки.

Серед найважливіших чинників - потреби суспільства в новій організації системи освіти-прогрес ідеї розвитку в еволюційної біології;

розробка об`єктивних методів дослідження в психології.

Вимоги педагогічної практики були усвідомлені в зв`язку з розвитком загального навчання, яке стало потребою суспільного розвитку в нових

умовах промислового виробництва. Педагогам-практикам знадобилися обґрунтовані рекомендації щодо змісту та темпу навчання

великих груп дітей, виявилися потрібні методики навчання в групі. Були поставлені питання про етапи психічного розвитку, його рушійні сили і

механізмах, тобто про тих закономірностях, які потрібно враховувати при організації педагогічного процесу.

Впровадження ідеї розвитку. Еволюційна біологічна теорія Ч. Дарвіна привнесла в область психології нові постулати - про адаптацію як головної

детермінанті психічного розвитку, про генезис психіки, про проходження нею в своєму розвитку певних, закономірних етапів.

Фізіолог і психолог І.М. Сєченов розвивав ідею переходу зовнішніх дій у внутрішній план, де вони в перетвореному вигляді стають психічними

якостями і здібностями людини, - ідею інтеріоризації психічних процесів. Сєченов писав, що для загальної психології важливим, навіть

єдиним, методом об`єктивного дослідження є саме метод генетичного спостереження.

Поява нових об`єктивних і експериментальних методів дослідження в психології. Метод інтроспекції (самоспостереження) був непридатний для

дослідження психіки маленьких дітей.

Німецький вчений, дарвініст В. Прейер в книзі «Душа дитини» (1882) представив результати своїх щоденних систематичних спостережень за розвитком

дочки від народження до трьох років-він намагався ретельно простежити і описати моменти виникнення пізнавальних здібностей, моторики, волі, емоцій

й мови. Прейер намітив послідовність етапів розвитку деяких сторін психіки, зробив висновок про значущість спадкового чинника. їм був

запропонований приблизний зразок ведення щоденника спостережень, намічені плани досліджень, позначені нові проблеми (наприклад, проблема

взаємозв`язку різних сторін психічного розвитку).

Заслуга Прейера, який вважається засновником дитячої психології, полягає у введенні методу об`єктивного наукового спостереження в наукову практику

вивчення самих ранніх етапів розвитку дитини.

Метод експерименту, розроблений В. Вундтом для вивчення відчуттів і найпростіших почуттів, виявився надзвичайно важливим для дитячої психології. незабаром

була відкрита доступність для експериментального дослідження та інших, набагато більш складних областей психічного, таких, як мислення, воля, мова.

Ідеї дослідження «психології народів» за допомогою аналізу продуктів творчої діяльності (вивчення казок, міфів, релігії, мови), висунуті

Вундтом пізніше, також збагатили основний фонд методів вікової психології і відкрили раніше недоступні можливості дослідження дитячої психіки.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!