Соціально-психологічний аналіз змістотворних функції мотивації життєдіяльності соціального індивіда. Частина iii.

Використання соціальної установки як теоретичного інструменту тісно пов`язане з соціологічним напрямком у вивченні мотивації, яке широко поширене не тільки серед соціологів, а й серед психологів. Дана позиція коротко зводиться до наступних основних положень: 1. Стимул і мотив виступають як зовнішнє і внутрішнє спонукання до діяльності. 2. Стимулом завжди виявляється певна зміна зовнішніх умов діяльності. 3. Зовнішні спонукання діють лише в тому випадку, якщо зачіпаються доступні для задоволення в даних умовах потреби особистості. 4. Проходячи через систему потреб і ціннісних орієнтацій, стимули стають внутрішніми побудниками діяльності, тобто мотивами (Людина .., 1967).

Відповідно до цієї точки зору, пише А.В. Горюшин (1976), мотив і стимул спрямовані протилежно: стимул - до потреб, а мотив - від них- стимул і мотив не збігаються за часом: мотив завжди діє після стимулу. Виходить, що стимул - це те, з чого починається діяльність, що переводить діяльність з можливості в дійсність. Але чи так це насправді? Автор «крамольною» стверджує: те, що називається мотивом в даному трактуванні, є не що інше, як суб`єктивна сторона того ж самого стимулу. Стимул, на його думку, має дві сторони - об`єктивну і суб`єктивну. Якщо з об`єктивної сторони стимул є зміна умов діяльності, то з суб`єктивної сторони він є реакція (або установка) на цю зміну. Проходячи через систему потреб і ціннісних орієнтацій, стимул не стає мотивом, а залишається реакцією стимулу, виступаючи додатковим спонукальним потенціалом, посилюючи спонукальну силу основного змістостворюючого мотиву. На жаль, автор не розкриває, що ж він розуміє під сенсоутворювальним мотивом, але викладена ним соціологічна позиція у вивченні мотивації зрозуміла.

Характерно, що коріння критикований соціологічної позиції автор бачить у відомій тезі С.Л. Рубінштейна про те, що зовнішні умови діють через внутрішні. Цю тезу свого часу зіграв позитивну (охоронну для вітчизняної психології) роль, підкріпивши ідеологічно прийняту позицію про соціальну обумовленість психіки і поведінки. Але прагнення втілити принцип активності в конкретний механізм людської діяльності спонукало А.Н. Леонтьєва висунути протилежну тезу про те, що внутрішнє діє через зовнішнє і цим саме себе змінює. Однак позиція О.М. Леонтьєва також не уникла глибоких протиріч в розумінні мотивації, оскільки його визначення мотиву як предмета потреби, на думку Л.І. Божович, принципово відокремлює мотиви від упередженості і розглядає предметність як єдину характеристику, тоді як «не тільки одна і та ж потреба може втілюватися в різних об`єктах, а й в одному і тому ж об`єкті можуть втілюватися найрізноманітніші. іноді суперечать один одному потреби »(Божович, 1972, с. 27).

Л.І. Божович висуває ідею «спрямованості особистості», в основі якої лежить широкий спектр відносин людини з навколишнім світом, і виділяє три спрямованості: коллективистической (гуманізм, альтруїзм), особисту (престижну, егоїстичну) і ділову (безкорисливий інтерес до справи), а також дає своє визначення мотиву: «Мотив - це те, заради чого відбувається діяльність, на відміну від мети, на яку вона спрямована» (там же, с. 21). У цьому визначенні підкреслюється, що істотною стороною мотиву є не мета, а сенс або, інакше, - відношення, крізь призму якого людина сприймає навколишній світ. Таким чином, у Божович смисловий зміст мотиву протиставляється цільовим, предметного його змістом. Головною характеристикою мотиву стає не предмет, а відношення, що виникає між двома предметами або цілями: оскільки є «щось» (мета № 2) і є «заради чого» (мета № 1). У словосполученні «те, заради чого» ці цілі утворюють особливий, інший тип відносин, функціональний. Головним в цьому типі відносин виявляється не оцінка, не порівняння, а об`єднання, зв`язування двох цілей так, що мета № 2 виступає як засіб реалізації мети № 1.