Людина як особистість, індивідуальність і універсальність

Людина як особистість, індивідуальність і універсальність
Поняття духовного буття людини
Принцип духовності в людській реальності. Сходинки духовного зростання людини
Що розуміється під духовністю в філософії та психології? Що мається на увазі, коли говорять: "душевна людина"? "Духовна людина"? Які ступені проходить людина у своєму духовному розвитку?
Принцип духовності в людській реальності
Розрізнення в складі людської істоти трьох реалій-тіла, душі, духу-належить релігійної (християнської) антропології. Саме релігійна точка зору на людину переважно демонструє і наполягає на необхідності і здатності цілісного бачення людської природи -у єдності його тілесної, душевної і духовної форм життя.
Чи не так воно є в сучасній психології. Довгий час психологічна наука намагалася вивчати психічне як таке, замкнутий в самому собі, як особливий об`єкт, що має цілком визначене і незмінне будову. У різних наукових школах при випромінюванні психічного робився акцент або на його якість, або на функції, або на структуру, або на предметний зміст, або на все це разом. Але завжди психічне розглядалося все-таки як таке, в своїх досить жорстких межах.
Поступово область пошуку і досліджень природи психічного все більше розширювалася: предметом вивчення ставали різноманітні явища, що виникають на стиках "душі" і "тіла" - з`явилися і стали інтенсивно розвиватися нові науки і цілі галузі психології: психофізика, психофізіологія, нейропсихологія, психосоматика та ін. стався прорив за межі замкнутого, феноменального світу психічного як такого.



Здавалося б, цілком виправданий інтерес психології і до іншого полюсу людської реальності -до формам його духовного буття. Тільки в цьому інтервалі (тілесне існування -духовного буття) можна було виявити і саму природу і життєвий статус психічного. Однак і донині власне наукова психологія (у своїй дослідницькій, теоретичної частини) лише придивляється, обережно приміряється до духовної іпостасі людини, саме існування якої у вітчизняній психології з ідеологічних міркувань взагалі заперечувалося. А якщо і допускалося, то лише у вигляді продуктів культури, форм мистецтва, норм гуртожитки та ін. Психологія мистецтва, психологія релігії були швидше "психологічної археологією", яка по речовим останкам намагалася відновити духовне творчість колективних суб`єктів, але не духовну іпостась конкретної людини.
Треба сказати, що і в західній психології-при всій її здавалося б ідеологічної розкутості -духовного реальність як особлива реальність людського буття також виключалася з наукового розгляду, за винятком, може бути, спеціального аналізу ціннісних орієнтацій індивіда в соціумі. І хоча існувала традиція відносити психологію до наук про дух, але власне психології духовності так і не було побудовано. Духовність людини, сам його індивідуальний (суб`єктивний) дух йшов, можна сказати, по "відомству" ідеалістичної філософії, релігії, художньої творчості і т.п.



Сьогодні ситуація поступово змінюється. Психологія людини починає інтенсивно освоювати спадщина (і світовий, і вітчизняне) релігійної філософії, духовного досвіду сповідників віри, подвижників духу-розширювати досвід роботи з суб`єктивним світом людини, його свідомістю, а головне-Буд новий погляд, "стереоскопічне або голографічне" бачення людської реальності в її суб`єктивної проекції.
У вітчизняній психології роботами Б. С. Братуся, В. П. Зінченко, Б.В.Нічіпорова, Ф.Е.Василюк і іншими, робляться спроби закласти основи справді духовної психології як особливої форми раціонального знання про становлення суб`єктивного духу людини в межах його індивідуального життя. У певному сенсі і наша спроба побудувати спеціальний курс психології людини може розглядатися під цим кутом зору -як вихід на повноту і цілісність психологічної (суб`єктивної) реальності людини. З життєвої (світської) точки зору відмінність душевного і духовного життя в їх якісному своєрідності відображається вже на рівні мови. Коли ми говоримо "душевна людина", то тим самим вказуємо на властиві йому якості щирості, відкритості, здатності співпереживати іншому, здатності розуміти і враховувати іншого в його самоцінності. Говорячи про духовність людини, ми маємо на увазі перш за все його моральний лад, здатність керуватися у своїй поведінці вищими цінностями соціальної, суспільного життя, дотримання ідеалам істини, добра і краси.
У філософсько-психологічної літературі духовне начало людини пов`язують з громадським і творчо-творчим характером його життєдіяльності, з включеністю людини у світ культури. Саме тому обмеженим є тільки вузько психологічний погляд на людину, де він постає перш за все як окремішність і виделенность з роду, з боку своїх індивідно-своєрідних властивостей і якостей, як внутрішня взаємозв`язок безлічі психологічних здібностей і механізмів. Насправді ж внутрішній світ людини має різноманітні зв`язки і відносини з усім світом людської культури-і саме тут він знаходить свій сенс і духовний вимір.
Послідовник і учень В. Дільтея, творець психології як науки про дух, Е. Шпрангер писав, що "суб`єкт з його переживаннями і образами вплетений в грандіозну систему світу духу, історичного та громадського за своїм характером". Як духовна істота людина не може розглядатися в положенні "самоти, подібного знаходиться на острові", він повинен мислитися у взаємозв`язку з суспільством, з культурою, з історією. Реально людська душа вплетена в міжлюдські, суспільні зв`язки, пронизана спільними цінностями життя. "Ці цінності, зазначав
Е. Шпрангер, -вознікшіе в історичному житті, які за своїм змістом та значенням виходять за межі індивідуального життя, ми називаємо духом, духовним життям або об`єктивної культурою ". Духовне життя людини завжди звернена до іншого, до суспільства, до роду людського. Людина духовний в тій мірі, в якій він діє згідно з вищими моральних цінностей людської спільноти, здатний чинити відповідно до них. Моральність є одне з вимірів духовності людини.
Духовність людини проявляється в його потреби і здатності пізнавати світ, самого себе і своє місце в світі, в прагненні створювати нові форми суспільного життя відповідно до пізнаних законами людської природи. Духовні шукання людини фіксуються в продуктах його художньо-естетичної діяльності - творах літератури, образотворчого мистецтва, музики, драматургії.
Людина як індивід - це психосоматична або душевно-тілесна реальність. Тілесність є один із способів буття людини, його суб`єктивності. Завдання цього розділу -Дати загальне уявлення про матеріальну основі психічного, сформувати розуміння психічного як особливого вищого функціонального органу (функціональної системи), набуває все більшої негативно, "небуття". Визначальна рефлексія здійснюється у формі поняття, яке виступає і як форма даності деякої об`єктно, і як засіб його уявного відтворення.