Парадокси теорії лідерських рис

В історичному плані погляди на феномен лідерства зазнали ряд послідовних змін, які зафіксовані в найбільш загальних теоріях лідерства: теорія лідерських рис, ситуаційна теорія, теорія визначальної ролі послідовників. Теорія лідерських рис пропонує розглядати феномен лідерства як прямий наслідок реалізації якихось специфічних особливостей, які тільки і перетворюють з неминучістю носія цих особливостей в лідера, а якесь співтовариство людей, "позбавлених" цих особливостей, в провідну лідером групи.

Конкретна трактування сутності лідерських рис послідовно змінювалася: від ніяк об`єктивно не підпадають під визначення "богообраності" і "харизми" до набору яскраво виражених особистісних рис, адекватних розв`язуваної проблеми і актуальним потребам відомою групи- від розгляду психології лідера в якості провідника в світ всього розумного і духовного до її визнання ущербної, що компенсує через прагнення до влади свою базисну неповноцінність.

Науково обгрунтована методика дослідження лідерства в рамках теорії лідерських рис була розроблена bogardus [Богардуса, 1934, 1975] в 30-х роках нашого століття. Bogardus поставив завдання відшукання загальних рис, властивих будь-якому лідерові, незалежно від змісту і спрямованості його діяльності: і керівникам політичних партій, і ватажкам злочинних угруповань, і ватажкам бойскаутів і т.д. У міру накопичення емпіричного досвіду американський соціолог к.берд, узагальнивши 20 досліджень лідерства, заснованих на "теорії рис", склав список з 79 рис, властивих лідерам. З них тільки 2 риси були згадані чотири рази. Багато риси, почерпнуті з описів результатів досліджень, виявилися взагалі взаємовиключними.

Р. Стогдилл (1948) узагальнив дані вже 124 досліджень лідерства і виявив кричущу неузгодженість їх результатів: не залишилося жодної риси лідера, з якої були б згодні всі автори подібних досліджень. Більшість дослідників стало вважати, що після публікації огляду Стогдилла теорія лідерських рис була емпірично спростована і представляла відтепер не більше ніж історичний інтерес.

Парадокс "спростованої" теорії полягає в наступному. Проведений нами аналіз публікацій з проблематики лідерства виявляє суперечливу картину відносини дослідників до правомірності подальшого використання теорії лідерських рис. У переважній більшості своїй дослідники в явній або неявній формі приєднуються до думки про те, що теорія лідерських рис себе зжила. І одночасно з цим визнанням (і всупереч йому) в наступних частинах своїх робіт обов`язково називають ті чи інші конкретні психологічні характеристики як "істинно лідерських" чорт, тим самим реально, а не на словах розділяючи ідеологію аналізованої нами теорії лідерства. Таким чином, теорія лідерських рис в сучасній психологічній науці "живе і перемагає" всупереч визнанню її емпіричної і концептуальної неспроможності. У чому причина подібного наукового феномена?

Оскільки розраховувати на масову невротичну розірваність свідомості у дослідників лідерства немає ні найменших підстав, остільки причину потрібно, скоріше, шукати в ступені надійності тієї емпірики, яка нібито спростовує теорію лідерських рис. Проводячи пошук у цьому напрямі, ми виявляємо ще один парадокс: майже сто років наукової розробки тематики лідерства так і не привели до побудови цілісного і розділяється хоча б більшістю вчених розуміння сутності лідерства як соціального феномена. До теперішнього часу "лідерство схоже на цього жахливого снігової людини, сліди якого всюди, а самого його ніде не видно" [Бенніс у., Канус б., 1995]. А це автоматично означає, що неузгодженість емпіричних даних про лідерські риси може зумовлюватися НЕ хибністю вихідної теоретичної посилки, а всього лише тим, що різні дослідники під загальним гаслом "лідерство" вивчають зовні схожі, але психологічно різні соціальні явища.

Для уточнення і конкретизації теорії лідерських рис нами постульовано система взаємоузгоджених понять: соціальна група, кризова групова консолідація, ієрархизація, рольове різноманіття, соціальне верховенство, домінування-підпорядкування, лідерство-відомість, управління-виконавство, лідирування, лідер, ведений.

У нашому розумінні соціальне верховенство є найбільш важливим груповим механізмом подолання екстремальних ситуацій. Історично склалося три типи верховенства, що виділяються по тому, на якій основі відбувається взаємодія між членами групи: верховенство на основі силових взаємодій (домінування), верховенство на основі єдиних цілей (лідерство) і верховенство на основі угоди (управління).

Відповідно до цього справжнє лідерство слід трактувати як верховенство в стимулюванні, плануванні та організації активності групи, що спирається на єдність значущих цілей у всіх її членів. Лідерство спирається на взаємовигідне використання індивідуальних особливостей членів групи, і тому в сприйнятті всіх членів групи ролі лідера і веденого співвідносяться як одно необхідні і значущі для ефективного досягнення общегрупповой мети.

ВАСИЛЬЄВ В.К.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!