Діалогічність свідомості віруючого як умова суб`єктності його життєвої позиції

Відмінною рисою православного свідомості є наявність в його структурі діалогічного спілкування з Богом. Йдеться про некласичної діалозі з його властивостями довірливості, зацікавленості та взаємоузгодження (по І.В. Кузіна), який переживається як особистий досвід і лежить в основі віри, що має гранично суб`єктивний характер. Неможливість передачі подібного досвіду і його формалізації для іншої людини роблять релігійний світогляд надзвичайно вразливим для критики з позицій об`єктивного знання. Діалог з Богом вимагає певних зусиль від віруючого, спрямованих на те, щоб вслухатися, бути завжди "перед Богом", не грішити і не брехати самому собі, що становить зміст православної аскези. Принциповим є теза про те, що Божественна Благодать завжди спрямована на людину, тому "зникнення" Бога з суб`єктивного простору є надійним показником хибності індивідуальних вчинків і виборів, егоцентризм яких виключає можливість спільного перебування в одній реальності. Глибоко особистісне переживання оставленности (суб`єктивне за своєю природою) є відображенням об`єктивно того, що сталося в реальності "відходу" індивіда від цього спілкування, або його "відокремлення" від Бога.

Психологічний аналіз змісту подібного роду переживань дозволяє перевести їх на мову об`єктивного знання як втрату суб`єктного статусу, усвідомлення якої (наприклад, на сповіді) запускає механізм особистісної трансформації, або реалізацію індивідуальної спрямованості до повноти буття. На думку В.І. Слободчикова, суб`- єктності людини реалізується саме в його здатності перетворювати власну життєдіяльність в предмет практичного перетворення. Традиція інтерпретації суб`єктності як особливого рівня організації індивідуального буття, який характеризується якісно іншими ознаками (відповідальність, зібраність, усвідомленість, продуктивність), сходить до С. Л. Рубінштейну. В авторському розумінні саме суб`єктний статус особистості є іманентною джерелом активності, що виявляється в можливості особистості "визначати власну поведінку". Унікальність суб`єкта - в його заданості, або перебування на межі потенційно можливого, який передбачає внутрішню напруженість індивідуального буття для своєї актуалізації. С.Л. Рубінштейн зазначав, що матеріал для трансформації людини "одночасно і створений ним, і дан йому", йому вторить В. П. Зінченко, згідно з яким "підйом по духовній вертикалі є одночасно і її будівництво".

Ключовим є питання про характер і спрямованість індивідуальної активності, що відновлює і утримує суб`єктний статус. На думку В.А. Петровського, не всяка активність є ознакою суб`єкта, а тільки та, яка перевищує за енерговитратами вимоги наявної ситуації. Множинні зразки такої "надсі- туатівной" активності представлені в християнських притчах (Блудний син, Втрачена вівця, Десять дів і ін.), Психологічним механізмом якої є суб`єкт-суб`єктна мотивація, що демонструє відкритість індивіда назустріч Богові. Подолання ситуативної обумовленості (любов до Іншого всупереч його об`єктивних характеристиках) визначає непрагматичний характер окремих вчинків і дій людини, що є основою реалізації заклику бути досконалим подібно Отцю Небесному. З іншого боку, непрагматичний стає показником "вивільнення" людини від диктату навколишнього світу, або подолання тотальності опосередкування внутрішнього світу зовнішніми умовами. Так з`являється реальна можливість піднятися над ситуацією, змінивши статус пасивного учасника на статус "учасника" життєвих обставин (по М. М. Бахтін). У цьому значенні суб`єктність позиції індивіда є актуалізація його потенційного авторства вчинків як відображення заданого подібності головному Співбесідникові свого життя.

Осміна Є.В.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!