Статеве виховання

Статеве виховання розглядається як процес, спрямований на вироблення рис особистості і установок, що визначають корисне для суспільства ставлення

до людини протилежної статі (не тільки в родині, а й практично скрізь).

На думку Д. В. Колесова і Н. Б. Сельверова, трактування статевого виховання заснована на трьох положеннях:

1. Статева приналежність - найважливіший стрижень особистості, що формується, тому формування в дітей еталонів справжнього мужності і

жіночності і потреби дотримуватися цих стандартів необхідно не тільки в плані гармонії сексуального розвитку, а й для нормальної і ефективної

соціалізації особистості.

2. Статевий потяг не повинно придушуватися, однак важливо прищепити педагогічно прийнятні способи його задоволення в міжособистісному спілкуванні з

особами протилежної статі.

3. Необхідно попереджати передчасне усвідомлення дитиною деяких проявів сексуального розвитку, що, однак, має виражатися не в

відмову від обговорення з дітьми і підлітками цих питань, а в своєчасному, але не надмірній їх сексуальній освіті.

Завдання статевого виховання Д. В. Колесов і Н. Б. Сельверова (1978) бачать у формуванні суспільно корисних установок особистості в різних аспектах

взаємовідносин між представниками протилежних статей, які б забезпечували збереження особистого здоров`я, створення повноцінної здорової

сім`ї, орієнтацію подружжя на таке число дітей в сім`ї, яке найбільшою мірою відповідало б інтересам суспільства, і розвиток здатності

враховувати специфічні статеві особливості (фізичного і психічного характеру) протилежної статі в процесі трудової діяльності.

B.А. Сисенко ввів поняття «здатність до шлюбу», що припускає кілька складових:

1) здатність співчувати, співпереживати, т. Е. «Входити» в емоційний світ іншої партнера, розуміти го радощі й прикрощі, переживання і невдачі,

знаходити духовне єднання з іншою людиною;

2) здатність до кооперації, співпраці, міжлюдських спілкуванню, наявність навичок і умінь в здійсненні багатьох видів праці, організація

домашнього вжитку та розподілу;

3) висока етична культура, що припускає вміння бути терпимим і поблажливим, великодушним і добрим, приймати іншу людину з усіма

його дивацтвами і недоліками, придушувати власні емоції.