Введення в психотерапію

Знання основ психотерапії необхідно кожній культурній людині. А представникам професій, головне завдання яких - робота з людьми, - педагогам,

соціальним працівникам, юристам ці знання професійно необхідні. Вони допомагають краще розуміти і оцінювати свої і чужі вчинки і психічні

стану, причини яких не завжди лежать на поверхні і не завжди насправді такі, якими нам представляються.

Важливо не просто розуміти, а й правильно діяти, коригувати в разі потреби свій і чужий поведінка. Це не так просто, як здається на

перший погляд. Інакше ми давно б розлучилися з заважають нам і іншим звичками.

Одне із завдань психотерапії - навчання людей способам поведінки, які допоможуть їм успішніше вирішувати і по можливості не створювати особисті та

міжособистісні проблеми.

Досвідчений психотерапевт часто відразу бачить помилкові дії, які породжують і посилюють проблеми, які його клієнтам здаються виникають самі

по собі або з вини інших людей і обставин.

Іноді людина на рівні свідомості цілком розуміє, що потрібно робити в гнітючої його ситуації, але не може знайти в собі сил і рішучості для цих

дій, вважаючи за краще змиритися з ситуацією як непереборної. Психотерапевт, практичний психолог повинні вміти відрізнити ситуацію, об`єктивно

нездійсненне (по крайней мере, власними зусиллями), від ситуації, яку дана людина приймає за нездійсненне, знімаючи з себе відповідальність

за прийняття рішень і дії по її подоланню. Одночасно психотерапевт повинен вміти чітко відрізняти випадки, що входять в його компетенцію, від

випадків, з якими даний індивід повинен бути спрямований до психіатра з підозрою на психічне захворювання.

В даний час в США, Німеччині та низці інших високорозвинених країнах чітко розділилися немедичною і медична психотерапія.

Медична психотерапія стосується в основному роботи з психічно здоровими пацієнтами медичних установ і є більш поглибленим

продовженням медичної психології та деонтології. Готують таких фахівців на медичних факультетах університетів, і в подальшому вони входять в

профспілки та асоціації лікарів.

Немедичною психотерапією займаються випускники психологічних, а в США і філософських факультетів (там філософія розуміється не тільки в

глобальному, а й в індивідуально-світоглядному плані).

З хворими, у яких діагностовано психічне захворювання, алкоголіками, наркоманами, «суїцидники» психотерапевт не має права працювати без

дозволу лікаря (психіатра, нарколога), який може «делегувати» психотерапевта частина реабілітації, пов`язану з психологічної

підтримкою хворого і його родичів.

У більшості випадків особи з психічними захворюваннями видно «неозброєним оком» в першу чергу по явною неадекватність реагування на

ситуації, слова і дії інших людей. Однак бувають так звані прикордонні стани ( «блукаючі» між нормою і патологією).

У всіх випадках сумнівів психотерапевт зобов`язаний направити такого хворого до психіатра або сам звернутися до нього за консультацією. це виключно

важливо, так як психотерапевтичний і психіатричний підходи принципово різні.

Принципова різниця між психіатром і психотерапевтом виглядає наступним чином.

Психіатр працює з пасивним об`єктом, до свідомості якого звертатися марно, і тому застосовує такі «хірургічні» методи, як досить

сильне медикаментозне вплив, електрошок, різні техніки гіпнозу і т.п.

Зрозуміло, мова йде про принципову схему. Окремі методи активізації особистості психічно хворих застосовуються, наприклад, в

Санкт-Петербурзькому психоневрологічному інституті ім. В.М.Бехтерева, де хворі надають посильну допомогу іншим хворим.

Але в принципі психіатр працює з пацієнтом (в перекладі з латинської - терпить), тобто з пасивним (в сенсі його участі в лікуванні) об`єктом, тоді

як психотерапевт працює з клієнтом, суб`єктом, тобто активним учасником лікування, все більше пробуджуючи його активність і самостійність.

Психотерапевт використовує принципово інший підхід, «втягуючи» клієнта (а не пацієнта, як психіатр) в творче співробітництво, намагаючись знайти і

показати йому його власні внутрішні резерви для подолання небажаних ситуацій, станів і манер поведінки.

До психіатра пацієнт рідко звертається сам - його або приводять родичі або доставляють після нападу або іншого небезпечного для нього і оточуючих

прояви хвороби. До психотерапевта у всіх цивілізованих країнах ніхто не соромиться сам звернутися за порадою і допомогою в подоланні

пригнічують його психічних станів. Такі стани періодично бувають у будь-якого здорового людини, і в тих випадках, коли він сам не може

впоратися з ними або хотів би просто порадитися, він, не соромлячись, звертається до фахівця.

На жаль, через відсутність в нашому суспільстві психотерапевтичної культури багато хто соромиться звернутися зі своїми проблемами не тільки до

психотерапевта, але і до практичного психолога, вважаючи, що це відразу відносить їх в розряд психічно ненормальних людей.

Саме в силу цього індивідуальні та сімейні проблеми, які могли бути легко вирішені на початковому етапі, поглиблюються, стаючи все більш

важкопереборною.

Однією з умов ефективної взаємодії психотерапевта з клієнтом є активне бажання клієнта до подолання того, що йому заважає,

співпраці з психотерапевтом, а не перекладання відповідальності на нього.

Якщо таке бажання поки недостатньо виражено, психотерапевт повинен зробити його чітким, усвідомленим і стійким, роз`яснивши клієнту, що саме це

є необхідною умовою вирішення його проблеми. Всім відомо, що, наприклад, лікування алкоголіків марно, поки у них самих не виникає

активне бажання позбутися від недуги. Для ефективної співпраці важливо переконати клієнта, що ви разом будете боротися не з якоюсь манерою його

поведінки (яку він, можливо, виправдовує, особливо в сімейних конфліктах), а з тим стражданням, яке йому ж і його близьким доставляє ця манера

поведінки.

Зрозуміло, активність, «суб`єктність» клієнта в психотерапії теж лише принципова схема, постійно присутня мета. У процесі ж самої

терапії суб`єкт, періодично піддаючись певним прийомам впливу, стає об`єктом впливу.

Наприклад, при навчанні аутогенним тренуванні і іншим видам психорегуляции клієнт періодично повинен пасивно і уважно сприймати

вплив. Але він це повинен робити свідомо, з власної волі і коли це потрібно для процесу терапії. Якщо ж він при бажанні не може перейти з

пасивного стану об`єкта до активності суб`єкта, то це і стає головним предметом турботи психотерапевта, змушуючи його шукати, залучаючи до цього

пошук самого клієнта, прийоми активізації його ресурсів самостійності, без якої вся інша робота приречена на невдачу. При цьому клієнт може

погоджуватися з правильними порадами і навіть з тим, що його поведінка йому ж заважає і це потрібно змінити, але реально не робить в цьому

напрямку ніяких дій. Наприклад, людина, залишаючись абсолютно самостійним і незалежним у різних життєвих ситуаціях і справах, не в

змозі вирішити проблему куріння або переїдання.

В якійсь мірі розуміння шкідливості своєї поведінки, необхідності його виправити і при цьому повна бездіяльність періодично присутній в кожному

з нас. Небезпечно, коли це стає постійною життєвою позицією, як, наприклад, у Обломова, хоча його опонент - «механізований» Штольц НЕ

викликає симпатії. Психотерапевт повинен уникати крайнощів в своїх рекомендаціях і якщо ми тут наводимо протиставлення суб`єкта і об`єкта,

то лише як наочну схему їх крайніх втілень.

У реальному житті в кожній людині в різний час присутні елементи того й іншого - важливо їх співвідношення, неможливо та й недоцільно все

час бути активним і заклопотаним ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ важливо не піти в пасивність і безвідповідальність як в стійку життєву позицію, з якої

вже не виринути, навіть коли об`єктивно є всі можливості самостійно вирішити життєву проблему.

У людини з`являється відчуття безглуздості зусиль, що вживаються для досягнення певних цілей, які починають йому здаватися

неварта цих зусиль. Іноді таке виправдання бездіяльності взагалі призводить до втрати сенсу життя. Цікаво, що це часто зустрічається у цілком

розумних людей, які не мають очевидних життєвих трагедій і нещасть (більш серйозних, ніж у більшості), крім одного, але найголовнішого - втрати

сенсу життя!

Таке відчуття безглуздя життя може виникнути не тільки при відсутності перспективи, але і при жорстко заданої, спланованою за людину

перспективі.

Це відчуття може бути однаково сильним в будь-яких масштабах: як в державних (в основному в тоталітарних державах), так і в сімейних і

індивідуальних, коли свобода особистості пригнічена залежністю від традицій, законів, обставин, людей. Причому залежність може не бути

об`єктивної, реальної, а існувати лише в уяві індивідуума, але від цього вона не стає менш сильною.

Класичним прикладом є такі залежності, як наркоманія і алкоголізм, які навіть розумного і різнобічно обдарованого людини роблять

«Одновимірним». Ці згубні залежності спочатку відсувають на другий план, а потім і майже повністю витісняють всі інші інтереси, думки, почуття,

крім прагнення до задоволення цієї потреби або переживання з приводу своєї хвороби. Зникає інтерес до сім`ї, роботі, інших захоплень.

Аналогічна деформація і руйнування «гештальта» (структури, цілісного образу) нормального життя відбувається і при інших (іноді менш очевидних)

залежностях, неврозах і нав`язливих станах, які в тій чи іншій мірі періодично з`являються у будь-якої нормальної людини (любов, ревнощі,

перебільшена боязнь чого-небудь або кого-небудь, сильне бажання щось отримати або від чого-небудь звільнитися), - важливо не втратити почуття реальності, що не

зациклитися на цих станах на шкоду іншим сторонам життя.