Історія психодіагностики: витоки психодіагностики

Вивчення історичного шляху науки - необхідна умова розуміння її сучасного стану та актуальних завдань, прогнозу її перспективних тенденцій.

Виникнення і розвиток психодіагностики не може бути пояснено, виходячи з самої по собі внутрішню логіку розробки загальнопсихологічних

проблем. Громадські запити стимулювали появу і швидке поширення прикладної психології (і психодіагностики як її складової частини),

гострий інтерес до методів, перспективним з точки зору практика.

Історія науки - це і історія змін соціально-економічних умов життя людей-наука вплетена в життя суспільства, вона являє собою одну з

форм людської діяльності і детермінується розвитком суспільства. Це відноситься і до психологічної діагностики. Знаючи витоки психологічної

діагностики, причинний обумовленість її етапів і закономірності історичного шляху, психолог починає усвідомлювати головні напрямки її розвитку,

характер змін, що відбуваються, краще орієнтується в актуальних проблемах, адекватніше оцінює її можливості у вирішенні різних практичних

задач.

Історичне бачення, включення сучасних знань в історичний контекст допоможе новим поколінням учених не повторювати старих помилок,

позбавлятися від минулих помилок і ефективно використовувати ті перспективні ідеї і розробки, які були у попередників. Не менше

важливо знати історію психодіагностики суспільству, тим його представникам, які в своїй діяльності звертаються за допомогою до професійних

діагностам. Неможливо ставити перед останніми адекватні завдання, абстрагуючись від становлення і розвитку концепцій і методів психодіагностики,

невірно оцінюючи її можливості. Так, в історії психодіагностики вже був період, коли невиправдано високі очікування щодо неї привели до

розчарувань і різкій критиці з боку суспільства за неможливість відповідати вимогам практики. Це період так званої «епідемії

тестування »(20-е рр. XX ст.), коли величезний попит з боку комерційних і освітніх організацій привів до появи наспіх розроблених

методик і невдалих спроб підбору персоналу, коли на багато підприємств наймали некваліфікованих працівників. Наслідком цього стали

втрата довіри і ослаблення уваги до психодіагностики.

Звернення до історичного досвіду дозволяє не тільки не повторювати минулих помилок, а й вибирати найбільш перспективні напрямки розвитку,

спираючись на аналіз сучасних проблем в історичній перспективі, в контексті цілісного історичного процесу. А це - запорука ефективності,

практичної дієвості психодіагностики.

витоки психодіагностики

Необхідність відчувати і оцінювати індивідуально-психологічні особливості людей для вирішення різноманітних практичних завдань була зрозуміла

дуже давно, на зорі історії людства. Так, ще в третьому тисячолітті до нашої ери в Стародавньому Китаї існувала система перевірки осіб, які бажали

зайняти місця державних чиновників, а в Стародавньому Вавилоні оцінювалися деякі якості випускників в школах для підготовки писарів. Однак

історія наукової психодіагностики почалася значно пізніше. Психодіагностика як прикладна наука сформувалася не відразу, а пройшла значний

шлях розвитку і становлення. Розглянемо основні етапи цього шляху.

Психологічна діагностика виділилася з психології і почала складатися на рубежі XX ст. під впливом вимог практики. її виникнення

було підготовлено кількома напрямками в розвитку психології.

Першим її джерелом стала експериментальна психологія, оскільки експериментальний метод лежить в основі психодіагностичних методик,

розробка яких і становить одну із завдань психодіагностики. Психодіагностика зросла з експериментальної психології. А її виникнення в

50-70-і рр. XIX ст. пов`язане із зростанням впливу природознавства на область психічних явищ, з процесом «фізіологізаціі» психології, яке складалося в

перекладі вивчення психічних фактів в русло експерименту і точних методів природничих наук. Першими експериментальними методами психологію

забезпечили інші науки, головним чином фізіологія.

Початком виникнення експериментальної психології умовно вважається 1879 року, бо саме в цьому році В. Вундт заснував в Німеччині першу

лабораторію експериментальної психології. В. Вундт (1832-1920), намічаючи перспективи побудови психології як цілісної науки, припускав розробку в

ній двох непересічних напрямків:

- природничо-наукового, що спирається на експеримент;

- культурно-історичного, в якому головну роль покликані відігравати психологічні методи вивчення культури ( «психологія народів»).

За його теорії природно-наукові експериментальні методи можна було застосовувати тільки до елементарного, нижчого рівня психіки.

Експериментального дослідження підлягає не сама душа, а тільки її зовнішні прояви. Тому в його лабораторії в основному вивчалися відчуття

(Зорові, слухові, відчуття кольору, тактильні) і викликані ними рухові акти-реакції, а також почуття часу, обсяг і розподіл

уваги. За зразком лабораторії В. Вундта стали створюватися подібні експериментальні лабораторії та кабінети не лише в Німеччині, але і в інших

країнах (Франції, Голландії, Англії, Швеції, Америці).

Розвивається експериментальна психологія впритул підійшла до вивчення більш складних психічних процесів, таких, як мовні асоціації. Вони та

стали предметом дослідження Ф. Гальтона (1822-1911).

Англійська антрополог Ф. Гальтон в 1879 р опублікував результати своїх асоціативних експериментів. Склавши список з 75 слів, він відкривав їх по

одному і включав секундомір. Як тільки випробуваний відповідав на слово-подразник словесної асоціацією, секундомір зупинявся. так вперше

хронометрія була використана для дослідження розумової діяльності.

В. Вундт відразу ж після публікації Ф. Гальтона використовував асоціативну методику у своїй лабораторії, хоча і вважав вищі функції не підлягають

експерименту. Отримувані в дослідах індивідуальні відмінності в часі реакції пояснювалися характером асоціацій, а не індивідуальними

особливостями піддослідних.

Автором, який створив перший власне психологічний експериментальний метод, був Г. Еббінгауз (1850-1909), який вивчав закони пам`яті, використовуючи для

цього набори безглуздих складів (штучних сенсомоторних елементів мови, що не мають конкретного значення).

Він вважав, що отримані ним результати не залежали від свідомості випробуваного, інтроспекції (спостереження індивіда за тим, що відбувається в його психіці)

і, отже, більшою мірою задовольняли вимогу об`єктивності. Цим методом Г. Еббінгауз відкрив шлях експериментальному вивченню

навичок.

Американський психолог Дж. Кеттелл (1860-1944) досліджував обсяг уваги і навички читання. За допомогою тахистоскопа (приладу, що дозволяє пред`являти

випробуваному зорові стимули на короткі відрізки часу) він визначав час, необхідний для того, щоб сприйняти і назвати різні об`єкти -

форми, літери, слова і т.д. Обсяг уваги в його дослідах складав величину близько п`яти об`єктів. Проводячи експерименти з читанням букв і слів на

барабані, що обертається, Дж. Кеттелл зафіксував феномен антиципації ( «забігання» сприйняття вперед).

Так на рубежі XX ст. в психології утвердився об`єктивний експериментальний метод, який почав визначати характер психологічної науки в цілому. З

впровадженням в психологію експерименту і появою завдяки цьому нових критеріїв науковості її представлень створилися передумови для зародження

знань про індивідуальні розходження між людьми.

Диференціальна психологія стала ще одним джерелом психодіагностики. Поза уявлень про індивідуально-психологічних особливостях, які

вивчає диференціальна психологія, неможливо було б виникнення психодіагностики як науки про методи їх вимірювання.

Але виникнення психодіагностики не було підсумком простого логічного розвитку експериментально-психологічного та

диференційно-психологічного вивчення людини. Вона складалася під впливом запитів практики, спочатку медичної та педагогічної, а

потім і індустріальної. Однією з основних причин, що зумовили зародження психодіагностики, потрібно вважати висунуту лікарською практикою

потреба в діагностиці та лікуванні розумово відсталих і душевнохворих людей. Роботи французьких лікарів Ж. Е. Д. Ескіроля і Е. Сегена, що займалися

проблемами розумової відсталості дітей, внесли певний внесок в розробку методів, які допомагали визначити розумову відсталість.