Групова згуртованість

Розглядаючи закономірності розвитку малої групи як певне поєднання процесів групової диференціації та інтеграції, в якості одного з

основних параметрів розвитку малої групи більшість психологів виділяють групову згуртованість або єдність групи. Поняття «згуртованість»

використовується для позначення таких соціально-психологічних характеристик малої групи, як ступінь психологічної спільності, єдності членів

групи, тіснота і стійкість міжособистісних взаємин і взаємодії, ступінь емоційної привабливості групи для її членів.

Перші емпіричні дослідження групової згуртованості почалися в західній соціальній психології в школі групової динаміки. Л.Фестингер (1950)

визначав групову згуртованість як результат впливу всіх сил, що діють на членів групи, з тим, щоб утримувати їх в ній. Як сил,

утримують індивіда в групі, при цьому підході розглядалися емоційна привабливість групи для її членів, корисність групи для

індивіда і пов`язана з цим задоволеність індивідів своїм членством в даній групі (Д. Картрайт, А. Зандер, 1968). Рівень згуртованості малої

групи визначається частотою і стійкістю безпосередніх міжособистісних (перш за все - емоційних) контактів в ній. Тому вивчення

груповий згуртованості і вплив на неї, виходячи з розвиваються Л.Фестингера уявлень, має здійснюватися через вивчення комунікативних

взаємодій між членами групи і вплив на комунікації в групі.

В якості основних методичних підходів до оцінки групової згуртованості в емпіричних дослідженнях малих груп використовувалася емоційна

оцінка групи з боку її членів з точки зору її привабливості і задоволеності членством в групі. Дещо інший методичний підхід до

оцінкою групової згуртованості склався в рамках социометрического напрямки. Тут рівень групової згуртованості зв`язується з рівнем взаємної

емоційної привабливості членів групи і визначається відносним числом (часток) взаємних позитивних виборів або позитивних

емоційних оцінок індивідів в групі. Основним методом розвитку групової згуртованості, у відповідності з поглядами Д. Морено, є

приведення у відповідність «макроструктури» відносин, тобто просторово-часових, комунікативних та функціональних зв`язків в групі, з

«Микроструктурой», яка визначається результатами соціометричного дослідження.

Інший теоретичний підхід до проблеми групової згуртованості був запропонований Т. Ньюкома, який пов`язав визначення групової згуртованості з

поняттям «групове згоду» (1965). Останнє Т. Ньюком визначав як схожість, збіг поглядів (думок, уявлень і оцінок) членів групи

по відношенню до значущих для них явищ, подій, людей. Основним механізмом формування групової згуртованості відповідно до цього

підходом є досягнення згоди членів групи, зближення їх соціальних установок, думок і т.д., яке відбувається в процесі

безпосередньої взаємодії між індивідами. Близьким до даного підходу представляється розуміння згуртованості як ціннісно-орієнтаційної

єдності групи, запропоноване А. В. Петровським і В.В.Шпалінскім (1978), під яким розуміється подібність, збіг відносин членів групи до

основним цінностям, пов`язаним зі спільною діяльністю. У дослідженні А.І.Донцова (1984) в якості основного показника згуртованості

розглядалося збіг цінностей, що стосуються предмета спільної діяльності, її цілей і мотивів. Результати дослідження показали, що

інтеграція групи за цим параметром здійснюється перш за все в процесі спільної трудової діяльності.

Феномен спільної трудової діяльності досліджується в лабораторії соціальної та економічної психології Інституту психології РАН. В результаті

досліджень була розроблена модель групи як суб`єкта спільної діяльності. Основними параметрами, що характеризують рівень цілісності

(Інтегрованості) групи виступають щільність функціональних зв`язків між її членами, рівень функціональної взаємозв`язку і тип цілісності

колективного суб`єкта, який проявляється в характері домінуючих зв`язків між членами групи.

В рамках системного підходу в дослідженні психології трудового колективу (А Л.Журавлев і ін., 1988) сформульовано положення про множинність

(Або різноманітті) зв`язків і відносин в трудовому колективі, який повинен розглядатися одночасно як суб`єкт спільної діяльності,

спілкування і міжособистісних відносин. З цих позицій процес психологічної інтеграції трудового колективу може здійснюватися за різними

підставах. Розвиток колективу являє собою певне співвідношення (поєднання) процесів диференціації та інтеграції, причому один з цих

процесів є провідним на кожній конкретній стадії розвитку колективу. В процесі розвитку колективу відбувається послідовна зміна

підстав процесів диференціації та інтеграції, яка визначає, як правило, і зміну стадії розвитку колективу.