Організація допомоги батькам гіперактивної дитини

За даними деяких досліджень (Шевченко Ю.С., Заваденко М.М., Кемпбелл Р.), шкільні проблеми майже у половини невстигаючих дітей викликані синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ). Який може стати причиною порушення адаптації дитини до соціальних умов, формування негативної самооцінки і ворожості не тільки до того, що викликає емоційну напругу, але і до всього навколишнього в цілому.

Синдром гіперактивності є однією з основних проблем, з якими стикаються учасники виховного процесу - батьки, вихователі, педагоги і т.д. Незважаючи на те, що цією проблемою займаються багато фахівців (педагоги, психологи, дефектологи, логопеди і психіатри), серед батьків і педагогів до сих пір існує думка, що гіперактивність є всього лише проблемою поведінки дитини, його зайвої руховою активністю, результатом неправильного або невмілого виховання, а іноді просто його "розбещеністю". Причому мало не кожну дитину, який виявляє в дитячому саду, в школі або в побуті зайву рухливість і непосидючість, дорослі зараховують до розряду гіперактивних дітей. Однак така поспішність у висновках не є правомірною, тому що синдром гіперактивності - це медичний діагноз і може бути поставлений тільки фахівцем після проведення спеціальної діагностики.

В основі гіперактивності лежить мінімальна мозкова дисфункція (ММД), причинами виникнення якої може бути патологія вагітності, пологів, інфекції і інтоксикації перших років життя дитини, а також генетична зумовленість. Синдром гіперактивності не є проблемою актуальною тільки для нашої країни, в даний час в багатьох країнах світу проводяться нейрофізіологічні, нейропсихологічні і біологічні дослідження ММД і гіперактивності. У більшості випадків дослідники виділяють три основні блоки прояви гіперактивності: дефіцит уваги, імпульсивність, підвищена рухова активність. Існують і інші класифікації, проте ми зупинимося на цій і поговоримо про те, що необхідно знати батькам дитини з діагнозом "синдром гіперактивності"

Проведені нами дослідження показали, що багато батьків, орієнтовані на активну участь у вихованні власних дітей, відчувають нестачу знань в галузі педагогіки і психології, що, в свою чергу, викликає серйозні проблеми при взаємодії з дітьми. У зв`язку з цим нами була розроблена програма семінарсько-тренінгових занять для батьків дітей "групи ризику": "Як допомогти дитині при переході з початкової школи в основну", один з блоків якої спрямований на надання допомоги батькам при взаємодії з гіперактивними дітьми.

Перше і найголовніше, що необхідно знати при взаємодії з гіперактивними дітьми: лікування, реабілітація та виховання гіперактивної дитини має відбуватися комплексно, тобто при тісній взаємодії всіх учасників процесу, а саме: лікарів, педагогів, психологів і батьків. Тільки в цьому випадку у дитини з`являється можливість для включення компенсаторних механізмів, що сприяють реалізації його потенціалу, зниження емоційної напруги, забезпеченні успішності в навчанні та соціальної адаптації.

Відповідно до вищевикладеного, кожен з фахівців відповідає за свою ділянку роботи в даному напрямку, але всі вони зобов`язані проводити роз`яснювальну роботу з батьками для коригування їх дій і досягнення ситуації успіху.

Медичний спеціаліст повинен пояснити батькам, що "погане" поведінка дитини пов`язано з фізіологічними проблемами, які він не в змозі самостійно вирішити, а не з бажанням дошкулити дорослим або зробити їм "на зло". В даному випадку поведінкові проблеми дитини неможливо вирішити тільки вольовими зусиллями, необхідно величезне терпіння і витримка, а також копітка і постійна робота фахівців і батьків.

І нарешті, кілька основних вимог або умов, які необхідно дотримуватися батькам в процесі взаємодії з гіперактивним дитиною:

* Забезпечення дитині загального емоційно-нейтрального фону розвитку;

* Створення атмосфери спокою і впевненості в спілкуванні з дитиною;

* Суворе дотримання виробленого спільно з дитиною розпорядку дня;

* Обов`язкове і неухильне виконання встановлених правил як в системі покарання, так і в системі заохочення;

* Встановлення і підтримання атмосфери довіри і взаємоповаги;

* Уникнення як категоричності в спілкуванні з дитиною, так і вседозволеності;

* Виконання всіх рекомендацій фахівців.

Кифоренко Т.Т.