Тілесні покарання дітей, агресивність і схильність до насильства

Найчастіше батьки вдаються до фізичних заходів впливу, коли дитина поводиться агресивно (наприклад, б`є іншу дитину) або антисоціально (наприклад, бреше або краде). Ляпасами батьки висловлюють дитині своє несхвалення таких вчинків. Але всупереч батько ським очікуванням тілесні покарання можуть не послаблювати, а посилювати подібну поведінку.

Всі 27 досліджень, узагальнених Гершоф, констатували, що чим частіше батьки вдаються до тілесних покарань, тим агресивніше виявляються їхні діти. У двох недавніх дослідженнях, що не увійшли ні в один метааналіз, з`ясувалося, що чим більше хлопчиків карають фізично, тим частіше вони поводяться неналежним чином (у дівчаток такої залежності не виявилося) (Gershoff, 2010).

Чому так відбувається?

тілесне покарання - наочна демонстрація фізичної переваги дорослого, дитина засвоює цей приклад значно краще багато чого іншого. Подібний результат пророкують все три головні психологічні теорії: теорія соціального навчання, соціально-когнітивна теорія і теорія атрибуції. Емпіричні дослідження це підтверджують. Це вірно і для антисоціальної поведінки: чим частіше або сильніше дітей б`ють, тим антисоціальний стає їх поведінку.

Наявність статистичної зв`язку між тілесними покараннями і дитячою агресивністю зафіксовано не тільки в США, але і в Канаді, Китаї, Індії, Італії, Ямайці, Йорданії, Кенії, Філіппінах, Сінгапурі і Таїланді (Lansford, Chang, Dodge et al, 2005 Gershoff, Grogan-Kaylor, Lansford et al., 2010), а з антисоціальною та проблемною поведінкою - в Бразилії, Гонконгу, Йорданії, Монголії, Норвегії, Великобританії і Німеччині (Lansford, 2010).

Згадані вище німецькі дослідники (проект Halle Family Violence Surveys) з`ясовували, росли чи 12-14-річні підлітки в звичайних, «конвенціональних» сім`ях або в сім`ях, де тілесних покарань не було, а потім запитували їх, поряд з іншими речами, як часто вони били інших дітей. Різниця помітна: з підлітків, що не зазнали тілесних покарань, хоча б один раз когось били 14,1%, в конвенционально вихованої групі - 27%, а серед тих, хто піддавався в дитинстві істотного насильства, - 58%. Іншими словами, низький поріг фізичних санкцій істотно підвищує схильність до насильства і ризик залучення дитини в протиправну діяльність (злочинність).

Так як більшість цитованих Гершоф досліджень не були лонгитюдном, то за їх результатами неможливо точно сказати, спонукає дитину пережите їм тілесне покарання до підвищеної агресивності і антисоціального або ж, навпаки, більш агресивні і антисоціальні діти вільно чи мимоволі провокують своїх батьків на часті і суворі тілесні покарання. Для з`ясування причинно-наслідкового залежності необхідно а) зафіксувати хронологічну зв`язок між тілесним покаранням і агресією, довести, що одне передувало іншому, і б) заміряти початковий рівень агресивності дитини. Зробити це дуже важко. Гершоф виявила лише 12 таких досліджень. Одні з них були присвячені впливу тілесних покарань на агресивне і делінквентна поведінка випробовуваних в дитинстві, інші - в дорослому стані. У більшості випадків результати виявилися неоднозначними: ефект залежить не тільки від віку дитини і частоти покарань, але і від ряду соціокультурних умов.

Наприклад, статистично значуща зв`язок частоти шльопання дітей молодше двох років з наявністю у них дисциплінарних проблем 4 роки по тому, коли ці діти навчалися в початковій школі, виявилася тільки у білих неіспаномовних дітей- на маленьких афроамериканців і «латиносів» порка негативного впливу не зробила, можливо , тому, що в їх культурах вона вважається нормальною і особливих емоцій не викликає (Slade, Wissow, 2004). Однак деякі інші лонгігюдние дослідження наявність такого зв`язку підтверджують (Lansford, Criss, Dodge et al., 2009).

Імовірність пізнішого насильницької поведінки підвищується не тільки в тому випадку, коли самої дитини били, але навіть якщо він був лише свідком насильства в своєму близькому оточенні (Zingraff et al., 1993- Smith, Thornberry, 1995).

Бажаючи з`ясувати наявність причинного зв`язку між батьківським тілесним покаранням і подальшим антисоціальною поведінкою дитини, Мюррей Страус з співавторами (Straus, Sugarman, Giles-Sims, 1997) проаналізували отримані в рамках національного лонгитюдного дослідження (National Longitudinal Survey of Youth-Child Supplement) докладні інтерв`ю 807 матерів дітей від 6 до 9 років. На початку дослідження були зафіксовані рівень антисоціальної поведінки дитини, соціально-економічний статус сім`ї, стать дитини і те, яку емоційну підтримку і когнітивну стимуляцію йому надавала сім`я. 44% опитаних матерів протягом тижня перед опитуванням шльопали своїх дітей в середньому 2,1 рази в тиждень. Коли ці цифри зіставили з даними про поведінку тих же дітей Два роки по тому, виявилося, що чим частіше дитини шльопали, тим вище був рівень його антисоціальної поведінки два роки по тому. Оскільки початковий рівень антисоціальної поведінки дитини було зафіксовано, а всі головні демографічні характеристики і ключові аспекти соціалізації вирівняні, дослідники приписали зростання антисоціального тілесних покарань. Тобто матері хотіли ляпасами зменшити антисоціальна поведінка дитини, а довгостроковий результат вийшов зворотним.

В іншому випадку психологи досліджували взаємозв`язок між а) виправданням батьками і дітьми тілесних покарань і б) пізнішим поведінкою цих дітей і їх готовністю вдаватися до сили при вирішенні своїх міжособистісних конфліктів (Simons, Wurtele, 2010). Випробувані були батьки з 102 сімей і їх 3-7-річні діти. Батьків питали про їхнє ставлення до тілесних покарань і про їхню власну дисциплінарної практиці, а 54 хлопчика та 48 дівчаток - про їхнє ставлення до силових методів розв`язання конфліктів взагалі. Виявилося, що діти, батьки яких схвалювали і застосовували тілесні покарання, при вирішенні своїх конфліктів з ровесниками більше схильні приймати силову стратегію. Досвід пережитого тілесного покарання виявився найсильнішим предиктором вибору дітьми агресивного рішення. Це підтверджує існування межпоколенческого циклу насильства. Проблема не тільки в тому, що побитий дитина зганяє своє роздратування на інших. Застосовуючи до дітей тілесні покарання, самі батьки вчать їх тому, що биття - прийнятне засіб вирішення конфліктів.

Дослідження зв`язку між тілесними покараннями трирічних і їх агресивністю в п`ятирічному віці.

Цікаво в цьому плані і дослідження зв`язку між тілесними покараннями трирічних і їх агресивністю в п`ятирічному віці (Taylor, Manganello, Lee, Rice, 2010). Робота була частиною популяційного когортного дослідження 2 461 дитини, які народилися в 20 великих американських містах (Fragile Families and Child Well-being Study). Були проаналізовані звіти матерів про які застосовувались ними тілесні покарання, агресивній поведінці дітей в трирічному і в п`ятирічному віці і безліч демографічних та інших даних, здатних якось вплинути на результати (погане поводження з дітьми, емоційний клімат в родині, наявність у батьків стресу, депресії , наркозалежності, наскільки бажаним був для матері дитина і т. п.). Майже половина (45,6%) обстежених матерів сказали, що в минулому місяці вони не шльопали своїх дітей, 27,9% робили це один-два рази, 26,5% - частіше. Діти, яких шльопали частіше за інших, при вирівняні рівні їх початкової (на три роки) агресивності і всіх інших факторів, в п`ятирічному віці виявилися істотно більш агресивними. Додаткові шанси опинитися в групі підвищену агресивність мають хлопчики, а також діти молодших матерів цьому сприяють також низький освітній рівень батьків або низький сукупний дохід сім`ї, відсутність релігійних уподобань і відсутність в сім`ї батька. Висновок вчених свідчить: «Не дивлячись на рекомендації Американської академії педіатрії, більшість батьків в США вдаються до тілесних покарань як способу дисциплінована дітей. Наші дані говорять, що навіть м`які форми тілесних покарань, на кшталт шльопання, збільшують ризик агресивної поведінки у дітей, причому ці результати не можна приписати супутнім ефектів, що випливають з інших ризиків материнського батьківства ».

Солідні лонгітюдние дані на цей рахунок є і в Європі. Наприклад, згідно з Кембріджського лонгітюдному дослідженню 411 лондонських хлопчиків, важливим предиктором раннього включення підлітка в протиправну поведінку виявилися суворі дисциплінарні практики, особливо батьківські, в восьмиріччям віці. Втім, і це важливо, негативно впливає не стільки саме по собі фізичне покарання, скільки його поєднання з відсутністю емоційного тепла та батьківської турботи. При наявності останніх порка може бути сприйнята як прояв турботи і не зіпсує відносин хлопчика з батьками (Farrington, 2004).

Аналогічні результати дають і кросскультурние дослідження. Г. Баррі порівняв дані по 48 товариствам, у тому числі в 24 насильницька злочинність (напади, вбивства) була низькою, а в 24 - високою, з п`ятьма найважливішими, на його думку, чинниками формування особистості хлопчиків, включаючи частоту їх тілесних покарань від сьомої до одинадцятьма роками (Barry, 2007). Найбільша різниця між двома групами товариств виявилася саме в останньому пункті: чим рідше хлопчиків б`ють, тим менше в цьому суспільстві злочинів насильницького характеру. Звичайно, це не причинний зв`язок, а всього лише статистична кореляція. Кореляція частоти тілесних покарань і насильницьких злочинів може пояснюватися тим, що одні народи агресивніше інших. Але це припущення здається менш правдоподібним, ніж припущення, що часті тілесні покарання хлопчиків сприяють зростанню насильницької поведінки дорослих чоловіків.