Дискусія про предмет соціальної психології

В історії Вітчизняної соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-е рр. і кінець 50-х - початок 60-х рр. Обидва ці етапу мають не

тільки історичний інтерес, але і допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню більш

точного визначення її предмета.

У 20-і рр., Тобто в перші роки Радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології стимулювала двома обставинами. З одного боку,

саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунула завдання розробки соціально-психологічної проблематики. З іншого боку, ідейна

боротьба тих років неминуче захопила і область соціально-психологічного знання. Як відомо, ця ідейна боротьба розгорнулася в ті роки між

матеріалістичної і ідеалістичної психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострої ломки своїх філософських, методологічних

підстав. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології,

запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в

рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, незалежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема

(Челпанов, 1924). Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, проте ціною відлучення від

марксистських філософських основ іншої частини психології (див .: Буділова, 1971).

Позиція Г.І. Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських підстав всієї психології,

включення її в систему марксистського знання (див .: Виготський, 1982). Заперечення Челпанову взяли різні форми.

Перш за все була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретована з точки зору марксистської філософії, вся психологія стає

соціальної, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія повинна бути підрозділена на

психологію індивіда і психологію колективу. Ця точка зору отримала своє відображення в роботах В.А. Артемова (Артемов, 1927). Інший підхід був

запропонований з точки зору отримала в ті роки популярність реактології. Тут, також всупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології,

але в даному випадку шляхом поширення на поведінку людини в колективі методу реактології. Саме це означало, що колектив розумівся лише

як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а завданням соціальної психології було вимірювання швидкості, сили і динамізму цих колективних

реакцій. Методологія реактології бьша розвинена К.Н. Корніловим, відповідно ньому ж належить і реактологіческій підхід до соціальної психології

(Корнілов, 1921).

Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано і видатним психологом П.П. Блонський, який одним з перших поставив питання про

необхідності аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Для нього «соціальність» розглядалася як особлива діяльність

людей, пов`язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності личила і «діяльність» тварин. Тому пропозиція Блонського

полягало в тому, щоб включити психологію як біологічну науку в коло соціальних проблем. Протиріччя між соціальною і будь-якої іншої

психологією тут також знімалося (Блонський, 1921).

Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М. Бехтерева. Як відомо, Бехтерєв виступав з пропозицією створити

особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. цю галузь

Бехтерєв назвав «колективної рефлексологією» і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови

виникнення соціальних об`єднань, особливості їх діяльності, взаємини їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної

рефлексології уявлялося подоланням суб`єктивістської соціальної психології. Це подолання він бачив в тому, що всі проблеми колективів

тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і міміка-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід повинен

був бути забезпечений з`єднанням принципів рефлексології (механізми об`єднання людей в колективи) і соціології (особливості колективів та їх

відносини з умовами життя і класової боротьби в суспільстві). В кінцевому підсумку предмет колективної рефлексології визначався таким чином:

«Вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань і зборищ ..., що проявляють свою соборну співвідносних діяльність як ціле, завдяки

взаємного спілкування один з одним що входять в них індивідів »(Бехтерєв, 1994).

Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, яка стверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості,

можливі лише при взаємодії людей, загальна методологічна платформа виявлялася вельми уразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і

властивості інтерпретувалися як розвиваються за тими ж законами, що і якості індивідів. Це було даниною механицизму, який пронизував всю

систему рефлексології: хоча особистість і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні

особливості і, перш за все соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв`язків особистості для їх пояснення по суті допускалися

закони неорганічного світу (закон тяжіння, закон збереження енергії), хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці. Тому, незважаючи на

окремі, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, в цілому Рефлексологическая концепція Бехтерева не стала основою

справді наукової соціальної психології.

Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені щодо розбудови соціальної психології в зв`язку з дискусією,

розгорнулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом

прямого співвіднесення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на

вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а

безумовних - з системою виробничих відносин. В кінцевому рахунку соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні подразники різних

видів і типів (Рейснер, 1925).

Таким чином, незважаючи на суб`єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр. не була

виконана. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений досить рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені.

Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо виявлялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і

специфічним проявом якої є механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмету соціальної психології: по суті були

змішані дві проблеми, або два різних розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з

вченням про соціальну детермінації психічних процесів- з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, що породжуються

спільною діяльністю людей і перш за все явищ, пов`язаних з колективом. Ті, які брали перше трактування (і тільки її), справедливо

стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі має бути перетворення всієї психології в

соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібна. Це рішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто

бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне

рішення проблем, використовуючи в якості методологічних основ марксистську філософію.

Результатом цієї боротьби думок з`явився той факт, що лише перша з позначених трактувань предмета соціальної психології отримала права громадянства

- як вчення про соціальну детермінації психіки. Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не

передбачалося, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоча б як особливої частини психологічної науки) припинилися на досить тривалий

термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося.

Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, до того ж в рамках немарксистської традиції, привів

деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її «буржуазним» варіантом, виключивши саму можливість існування

соціальної психології в нашій країні. Саме поняття «соціальна психологія» стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут

лише буржуазного світогляду.

Саме в цьому сенсі і говорять про наступив на тривалий період «перерві» у розвитку соціальної психології. Однак термін цей може бути

вжито лише у відносному значенні. Дійсно, мала місце перерва в самостійному існуванні соціальної психології в нашій країні,

що не виключало реального існування окремих досліджень, які є по своєму предмету суворо соціально-психологічними. ці дослідження

були продиктовані потребами суспільної практики, перш за все педагогічної. Так, вивчення питань колективу було сконцентровано в

сфері педагогічної науки, де роботи А.С. Макаренко, А.С. Залужного мали аж ніяк не тільки чисто педагогічне значення. Точно так же ряд проблем

соціальної психології продовжував розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. тут

становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була

розглянута як складова частина марксизму. Особливо слід сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної

науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити два кола питань в роботах Виготського, які мають

безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології.

З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, яке в значній мірі вирішувало задачу виявлення соціальної детермінації

психіки (тобто, висловлюючись мовою дискусії 20-х рр., «робило всю психологію соціальної»). Довівши, що вищі психічні функції (довільне

запам`ятовування, активна увага, абстрактне мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський прийшов до

висновку, що для розуміння сутності цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати коріння їх в суспільних умовах життя. засвоєння

суспільного досвіду змінює не тільки зміст психічного життя, а й створює нові форми психічних процесів, які набирають вигляду вищих

психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають

вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природні закони роботи мозку набувають нових властивостей, включаючись в

систему суспільно-історичних відносин. Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвинув далі думку про

культурно-історичної детермінації самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований

характері психічних функцій людини і про походження внутрішніх психічних процесів їх діяльності, спочатку «інтерпсіхіческой»)

(Виготський, 1983) дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки - це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності.

Таке трактування проблем загальної психології давала солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем.

З іншого боку, в роботах Л.С. Виготського вирішувалися і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося

специфічне розуміння предмета соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, яке було властиво В. Вундту, розвивається

концепцію «психології народів». Соціальна психологія, або «психологія народів», як її розумів Вундт, розглядала в якості свого предмета

мова, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготський назвав «згустками ідеології», «кристалами» (Виготський, 1987). На його думку, завдання

психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці «кристали», а в тому, щоб вивчити сам «розчин». Але «розчин» не можна вивчити так, як пропонує

Бехтерєв, тобто вивести колективну психіку з індивідуальною. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології - вивчення

психіки збиральної особистості. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і є предметом соціальної психології. В цьому сенсі

соціальна психологія відрізняється від колективної психології: «предмет соціальної психології - психіка окремої людини, а колективної - особиста

психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви) »(Виготський, 1987).

На перший погляд здається, що ця позиція сильно відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію, як вона була нами умовно визначена.

Але в дійсності відміну тут чисто термінологічне: Виготський порівнює не "загальну» і «соціальну» психологію (як це зазвичай робиться

тепер), а «соціальну» і «колективну». Але легко бачити, що «соціальна» психологія для нього - це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею

культурно-історичної детермінації психіки (в термінології 20-х рр. - це така загальна психологія, яка «вся стала соціальною»). терміном же

«Колективна психологія» Виготський позначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, який не зуміли побачити багато інших

психологи 20-х рр. або щодо якої вони не зуміли знайти справді наукової методології дослідження.

Тому можна по праву стверджувати, що ідеї Виготського, висловлені ним у 20-ті рр. і пізніше, в 30-і рр. з`явилися необхідною передумовою,

сформувалася всередині психологічної науки, для того щоб згодом найточніше визначити предмет соціальної психології.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!