Чому людина не замислюється про принципи, поки його не змусять це зробити?

Для початку розберемося з самим поняттям "принцип".

Принцип в потрібному нам сенсі це усвідомлювана і внутрішньо приймається людиною установка діяти тим чи іншим чином в певних умовах. При цьому принцип відрізняється від стереотипу тим, що є більш предметом духовного плану, останній же є лише усталеним способом поведінки і сприйняття дійсності, що належать здебільшого до неусвідомлюваним процесам.

Принципи становлять особисту мораль людини, яка, спочатку грунтуючись на суспільну мораль, в результаті може значно від неї відрізнятися. Відповідно і самі принципи людини можуть мати як дуже індивідуальний характер, так і бути "суспільним надбанням" (наприклад релігійні "заповіді", "кодекси" будь-яких професійних товариств або етнічних груп і т.д.).

Людина не замислюється над власними принципами без серйозної на те причини тому, що в повсякденному житті рідко виникають ситуації в яких принцип, що вимагає його до певних дій, вступає в конфлікт з якимось фактором, що підштовхує до прийняття прямо протилежного рішення. Цими факторами можуть виступати, наприклад, законодавчі норми, матеріальні інтереси, громадську думку або навіть вимоги здорового глузду, за тієї умови, що вони підштовхують людину до вчинку, що йде в розріз з будь-яким його принципом.

Саме за такого збігу обставин перед людиною постає необхідність повною мірою усвідомити свій принцип, переконання, і, в залежності від його міцності, людина буде його використовувати в якості критерію прийняття рішення незалежно від інших факторів. При недостатній фортеці принципів, людина поступається ними і йде на поводу у вимог обставин. Однак це не означає, що насправді цього принципу, як такого, у людини не існувало або він (принцип) помилково вважався таким. Будь-які принципи практично ніколи в своїй суті не враховують обставин і, отже, завжди можна знайти ситуацію, в якій дотримання принципів буде настільки абсурдним, жорстоким, безглуздим, руйнівним або важким, що людина навіть самих твердих переконань і позитивної моралі поведе себе всупереч їм. Бувають, звичайно, люди, чия прихильність до своїх переконань носить патологічний характер і нічим непохитна (зазвичай це явище має релігійний характер). Звичайно, правильніше було б вважати принципи такими саме у цих людей, проте вони - лише виняток.

Питання ж тут полягає в тому, коли типовий критерій прийняття рішення може вважатися принципом? Тобто яку силу конфліктуючих з ним факторів повинен він "витримувати" для того щоб бути віднесеним саме до принципів людини?

Здавалося б ситуації перевірки принципів на "міцність" повинні виникати досить часто, з огляду на індивідуально-суб`єктивний характер принципів і, найчастіше, суспільно-об`єктивний - конфліктуючих з ними факторів. Однак відбувається все якраз навпаки - людина дійсно замислюється над принципами вельми рідко, "коли змусять".

Справа в тому, що, як уже говорилося вище, будь-які принципи, їх основа, переймається людиною безпосередньо з середовища в процесі соціалізації і особистого розвитку, і лише потім, пройшовши через свідомість людини, ставши усвідомленими, осмисленими і свідомо прийнятими, вони стають частиною його особистості, його переконань - його справжніми принципами.

Тут слід підкреслити, що "принципи" саме вторинний продукт средового впливу. Вони завжди грунтуються на вже сформованих (в суспільстві, групі) і об`єктивно існуючих (формально чи неформально) нормах поведінки і стереотипах. Наприклад, в суспільстві, де законодавчо заборонено або просто працюється відмова від м`ясної їжі, буде вкрай мала ймовірність появи людини, "сповідує" вегетаріанство.

Саме внаслідок цього з ситуаціями, які вимагають "випробувати" свої принципи людина стикається так рідко. Ці принципи у нього формувалися вже з урахуванням типових задач і обставин в типовій для цієї людини середовищі.

Проте, конфлікти ситуаційного чинника і принципу навіть у людей із загальною сферою спілкування і діяльності можуть виникати з різною частотою. Тут має місце таку обставину. Стаючи частиною особистості, впливаючи на неї, принципи не можуть уникнути зворотного процесу - впливу на них самої особистості. Відповідно, засвоєні в суспільстві критерії виливаються в поведінку людини лише після їх видозміни, при цьому чим сильніше принцип був видозмінений в свідомості людини, тим сильніше він буде відрізнятися від "вихідного", взятого з середовища і, отже, частіше буде виникати конфлікт з ситуаційними чинниками і буде вимагатися велика "міцність" принципу для його безпосереднього існування. Ступінь же змін "вихідного" принципу цілком залежить від особистісних особливостей людини і "змісту" середовища (тому що взаємовиключних принципів повно не тільки в сфері людина-суспільство, але і в самому суспільстві, тобто середовищі).

Виходить, що за своєю природою принципи мають дві складові: "зовнішню", "запозичену" у суспільства основу і особистісну її наповненість. Без першої принципи не могли б вийти за рамки простих умовиводів і стати невід`ємною частиною поведінки. Без останньої принцип був би лише стереотипом в поведінці і мисленні.

На закінчення слід ще раз сформулювати відповідь на питання, винесене в заголовок даної роботи.

Отже, людина не замислюється про принципи, поки його не змусять це зробити, тому, що принципи формуються у людини як природний наслідок соціалізації і, отже, є малоосознаваемой частиною його особистості. І тільки нетипові умови або завдання, що вимагають для прийняття рішення використання даного принципу в якості критерію вибору дозволяють ( "змушують") в повній мірі його (цей принцип) усвідомити.