Синдром майкла як результат прогресу медицини

На сьогоднішній день медиками в усьому світі відкрито таку силу-силенну захворювань, що придумати їм назви не так-то просто. Ось і називають хвороби то в честь їх першовідкривачів, то в честь тих, у кого вперше був виявлений дана недуга.

Після смерті короля поп-музики Майкла Джексона стали говорити про новий психічний розлад, відомому відтепер, як «синдром Майкла». Під синдромом Майкла розуміють психічне захворювання, при якому пацієнт настільки сильно незадоволений своєю зовнішністю, що готовий змінювати і змінювати її за допомогою пластичних операцій. Змінювати до такого собі «досконалого межі», який він сам собі встановив.

На думку фахівців ВООЗ, зараз в світі вже налічується сотні тисячі молодих людей, які страждають синдромом Майкла. Найбільше психіатрів турбує той факт, що все більше і більше молоді люди замислюються про те, що їм необхідна корекція форми губ або пластику носа. Справа часто доходить до того, що пластичні хірурги змушені приймати пацієнтів, яких навіть підлітками назвати не можна, - це сущі діти.

Розмовляти ж з такими юними пацієнтами, переконати їх відмовитися від операції, відмовитися хоча б тимчасового, до того моменту, як їх обличчя буде остаточно сформовано, шалено складно.

З фізичної точки зору всі ці діти абсолютно здорові: у них немає ніяких патологій розвитків кісток лицьового черепа або м`язів обличчя, які загрожували б їх здоров`ю. Але ось їхня психіка хвора. Чомусь діти і підлітки, які мають саму звичайну, а іноді і досить привабливу, зовнішність, переконані в тому, що вони народилися виродками, і що тепер для них єдиний шлях на світлі - це шлях під ніж пластичного хірурга.

Власне кажучи, синдром Майкла - це не таке вже нове захворювання. Хворобливе неприйняття дітьми і підлітками своєї зовнішності зустрічалося і раніше і носило назву «дисморфофобии».

При дисморфофобии реальні життєві проблеми молодої людини, наприклад, проблеми в навчанні, складні взаємини з батьками або смерть улюбленого собаки, витісняються в підсвідомість, а на їх місце виступає неприйняття власних, як правило, вигаданих фізичних недоліків.

По суті, Синдром Майкла є подальшим розвитком дисморфофобии, коли дитина або підліток не просто не задоволений своїм обличчям, а вже реально готовий його змінити, уже прийняв тверде рішення і прийшов на прийом до лікаря.

У підсумку виходить, що розвитку синдрому Майкла сприяв прогрес медицини, перш за все, пластичної хірургії. Якщо раніше хворий дисморфофобією підліток міг собі тихо поплакати вночі в подушку, а на ранок спокійно піти в школу, то тепер він йде не в школу, а в клініку пластичної хірургії. Йде просто тому, що у нього є така можливість.

На жаль, сьогодні в світі не існує законів, які суворо забороняли б лікарям робити неповнолітнім людям пластичні операції без абсолютних на те медичних показань. А раз закону не існує, то операції проводяться. Тим більше що стоять сьогодні подібні операції не так вже й дорого, у всякому випадки, дуже багато батьків готові виділити своїм чадам дану грошову суму, аби дитина не страждав.

Очевидно, що проведення пластичної операції аж ніяк не є вирішенням проблеми дисморфофобии. Адже психологічний дискомфорт, який призвів до її появи, все одно не усунутий, а, отже, підліток залишиться незадоволений результатом операції. Або він вирішить продовжувати міняти свою зовнішність і далі, тобто буде мати місце вже розгорнутий синдром Майкла, або зажадає повернути все назад, або просто почне замислюватися про суїцид.

У будь-якому випадку над лікуванням дисморфофобии і синдрому Майкла повинні працювати психологи і психотерапевти, а ніяк не пластичні хірурги.