Як з`явився купальник бікіні

Поки чоловіки всього світу з тугою милувалися на соковиті, ледь прикриті тканиною тіла громадянок Стародавніх Греції і Риму, помилкова скромність і суспільна мораль укутували жінок в усі сто, а то й більше одежинок. Ціла вічність пройшла, перш ніж жінки змогли безкарно роздягатися, а чоловіки так само безкарно дивитися на них полеглих - в бікіні

З вежі і на пляж
Жінок в чомусь дуже схожому на сучасний купальник можна побачити ще на давньоримських фресках і мозаїках. Історики навіть знають, що верхня частина такого костюма називалася Мамиллярия (від латинського mamma - «груди»), а ось назва нижній частині було втрачено, як на довгі, довгі роки була втрачена і сама ця нижня частина. У Середньовіччі і чоловіки, і жінки з купанням були на «ви». Кавалери все більше по Хрестовим походам пропадали, а дами нудьгували в неприступних вежах. Ванна і каналізація в ті часи вважалися диявольськими винаходами, а все більш-менш чисті озера охороняли вогнедишні дракони. Переживши абияк дрімучі часи, панянки здогадалися розібратися з неприємною ситуацією за допомогою лікарів, так як лише їх безперешкодно пропускали навіть в найвищі вежі. Лікарі-то і розпустили слух, що без сонячних ванн, плавання і прогулянок по набережній можна запросто померти в розквіті літ, захворівши чорної меланхолією або тугою. У підсумку, наприклад в Англії і Франції, вже в XIX столітті з`явилися громадські пляжі, хоча чоловіки і жінки засмагали на них окремо один від одного, а купання дам відбувалося в спеціальних хатинках-купальнях, в яких вони могли тільки присідати і кропити інших дам водою. Кавалери ж тільки і могли що з тугою дивитися на цей верещали будиночок зі свого боку пляжу. Поки чоловічий купальник, задуманий як вовняне трико з довгими рукавами, поступово вкорочувався, в XX столітті і зовсім перетворившись в шорти, жіночий купальний костюм довгий час був дуже схожий на святковий торт. Але незважаючи на це, чоловіки примудрялися бачити щось прекрасне в жінці, що вийшла з води в плаття до п`ят з непрозорої тканини, з щільним білизною під ним, в брюках до підлозі і м`яких туфлях або чобітках на шнурівці на ногах і очіпку на голові.
На початку XIX століття, коли англійці побудували залізницю і стали розвивати морські курорти, жінки нарешті зрозуміли, що на пляжі можна запросто знайти нареченого - і не тільки якогось Йолоп або альфонса, а й цілком респектабельного пана з товстим гаманцем і великим гарячим серцем . Природно, дівчата різного віку тут же захотіли стати привабливішими, тому їх купальний костюм дуже скоро перетворився в плаття нижче колін і симпатичні панталони. Ноги від щиколотки до коліна приховували чорні панчохи, а ступні - туфлі на шнурівці: увійти в воду без них було на ті часи справою немислимим. Зате у чоловіків з`явився інший бонус: їх трико стали робити з більш легкої тканини, як правило, в біло-синю смужку. Найбільш передові уми вже в XIX столітті виступали за те, щоб трико залишало груди відкритою, але аж до початку XX століття більшість пристойних людей вважало, що волохата чоловіча груди ображає погляд гідної пані.

плавуча революція
Спорт і краса тіла знову увійшли в моду в кінці XIX століття, а в 1896 році в програму Олімпійських ігор включили плавання, що послужило початком справжньої революції в області купальних костюмів. Для жінок випустили тандем «Принцеса»: зшиті разом панталони і блузку, до яких додавалася широка легка спідниця нижче колін. Місце чіпця зайняла солом`яний капелюх або кепі, темні панчохи зникли, і залишилися лише легкі балетки на шнурівці зі стрічок. Весь купальник був щедро приправлений рюшами і воланами. Проте австралійка Аннет Келлерман, яка в 1907 році готувалася до виступу в водевілі на воді, з`явившись на пляжі в чоловічому трико, викликала справжній фурор. Ніякі пояснення, що громіздкий «купальник» просто заважав їй, тому вона пошила собі лаконічний костюм з цільного шматка тканини, не допомогли. Її прямо на пляжі схопили під білі рученьки і звинуватили в порушенні суспільної моралі. Аннет врешті-решт виправдали і відпустили, коли на судовому засіданні вона пообіцяла пришити до свого костюму рукава, панчохи і комір. Дівиці, натхненні прикладом Аннет Келлерман, укорочували свої купальні костюми і періодично потрапляли в поліцейські ділянки, тому що на пляжах наполегливо плавилися на сонці спеціальні агенти з лінійками, якими вони заміряли довжину незадовільно коротких купальників, обкладаючи їх господинь штрафами, хоча купальники-комбінезони та виглядали досить моторошно. На ліфі жіночої моделі не було чашок, які підкреслюють груди, збільшують її або на худий кінець позначають її розташування, так і матеріали, з яких шили купальники, залишали бажати кращого. Словом, роздягнувшись, жінки витонченіше аж ніяк не виглядали. Щоб виправити це, багато модниць надягали поверх безликого трико туніку з легкої тканини. Уже в 20-х роках Коко Шанель привезла з морської подорожі моду на засмагу, винайшла пляжні сандалі і запропонувала жінкам купальники з більш легких і зручних матеріалів. Купальники-трико остаточно увійшли в життя в 1921 році, після конкурсу краси в американському Атлантік-Сіті, на якому дівчата вперше роздяглися до купальників. Решта світу наздогнав Америку пізніше - в 1951 році в Лондоні учасниці нарешті пройшлися по подіуму в бікіні.

Бікіні-бум
У 1943 році через витрати на Другу світову війну США вирішили скоротити витрати на пошиття одягу для цивільних. Під цю статтю потрапили і купальники - на самих що ні на є законних підставах кількість тканини для них було урізано на 10%. А відразу після війни французький модельєр Жак Ейм зважився розділити купальник на дві частини, створивши дуже закритий бюстгальтер і труси-шорти з високою талією. До шортів була пришита спідниця (такі купальники зараз знову стали з`являтися на пляжах), і все це разом називалося «Атом». У 1946 році колега Ейман, Луї Реар, зробив наступний крок і назвав своє творіння на честь атола Бікіні (кораловий острів в Тихому океані), де США провів ядерні випробування. Шедевр Реар дійсно став вибухом. Власне, саме з нього і почалася епоха сучасного купальника - але ж дизайнер довгий час не міг знайти модель, яка погодилася б продемонструвати його творіння світу! В результаті Луї запросив стриптизерку Мішелін Бернардіні, щоб вона позувала фотографам в новому, нереально відкритому купальнику.
У відповідь Ейм заявив, що його «Атом» - все одно найменший купальник в світі, але Реар відповів, що бікіні ще менше, тому що воно - розділений «Атом», і взагалі: бікіні тільки тоді бікіні, коли його можна пропустити через обручку. Загалом, Реар був настільки грамотним і щасливим піарником, що навіть нападки з боку апологетів всіх релігій і маніяків від моралі зіграли йому тільки на руку: жінок було вже не зупинити. А найкрутіший виток популярності принесла бікіні Бріжит Бардо, яка в 1950-ті була для Європи секс-символом, яким стала Мерилін для Америки: Бріжит із задоволенням демонструвала свою фігуру на найпопулярніших пляжах світу.

Апгрейд, спандекс і повне гріхопадіння
Прогрес бікіні не зупинявся: його нижня частина перетворювалася то в короткі спортивні шорти, то в трусики «танга» з двох стрічок з невеликим трикутником ззаду, а бюстгальтер виглядав то як примітивна смужка тканини, то як розкішне бюст`є, бретельки то зникали, то поверталися, а в 1962 році у купальника навіть з`явився ремінь, тому що саме в такий моделі Урсула Андерс, кохана таємного агента королеви Великобританії Джеймса Бонда, вийшла з морських хвиль - та так, що ця сцена увійшла в енциклопедії як один з найбільш сексуальні х моментів кіно. Однак закомплексованою Європі знадобилося ще 10 років, щоб остаточно прийняти бікіні.
До 60-х років бікіні робили з натуральних тканин - коли така тканина намокала, то висіла зовсім несексуальними складками і калічила навіть найдосконаліші форми. Дівчата переносили це зі звичайною жіночої стійкістю до самого 1959 року, коли хіміки винайшли спандекс - еластичне волокно, купальники з якого обтягували опуклості фігури, демонструючи все краще в жінках. Дизайнеру Руді Гернрейху і цього здалося мало, і в 1964 році він винайшов монокіні - купальник без верхньої частини. Іноді, правда, від плавок вгору йшли підтяжки або стрічки, які зав`язувалися навколо шиї, але громадськість все одно була в шоці, тому жоден журнал не хотів друкувати фотографії моделей в монокіні. Однак прогресивні дівиці на зло ретроградам засмагали і купалися топлес до тих пір, поки всі (ну, або майже все) з цим не змирилися. Під кінець свого життя і творчої діяльності в 1985 році Гернрейх створив пюбікіні - купальник, у якого на причинному місці була проріз, щоб жінки могли фарбувати лобкові волосся в колір верхньої частини купальника і з`являтися в такому вигляді на пляжі. Над цим винаходом хто тільки не сміявся, проте пізніше його нерідко використовували в рекламі дорогих брендів.
Історію бікіні в 90-х вже могли спостерігати навіть ми з вами, так як вона відбувалася на наших очах, якщо ці очі разом з тілом хоч раз бували на пляжі.
На початку останнього десятиліття минулого століття побачили світ слінг-бікіні, що прикривали лише нижню частину тіла і соски - саме цей варіант купальника послужив прообразом пляжного вбрання Бората, телеведучого з Казахстану в виконанні Саші Барона Коена. А останнім часом в світі, пересичених голим тілом, на пляжах все частіше можна споглядати на дівчатах «танкіні» - купальники, верхня частина яких схожа на звичайну майку. На цьому історія купальника, безумовно, не закінчилася, і хто знає, які ультра-і нанокіні ще винайдуть дизайнери. Але такі речі краще один раз побачити, чи не так?

Текст: Олена Смирнова

Увага, тільки СЬОГОДНІ!