Темперамент

Темперамент (лат. Temperamentum - належне співвідношення рис від tempero - змішую в належному співвідношенні) - характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто. Е. Темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів.

Аналіз внутрішньої структури темпераменту представляє значні труднощі, обумовлені відсутністю в темпераменту (у його звичайних психологічних характеристиках) єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожен з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатомірну будівлю і різні форми психологічних проявів.
Найбільш широке значення в структурі темпераменту має той його компонент, який позначається як загальна психічна активність індивіда. Сутність цього компонента полягає головним чином в тенденції особистості до самовираження, ефективному освоєнню і перетворенню зовнішньої дійсності-зрозуміло, при цьому напрямок, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначаються іншими ( «змістовними») особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологічними особливостями, комплексом її відносин і мотивів. Ступеня активності розподіляються від млявості, інертності і пасивного споглядання на одному полюсі до вищих ступенів енергії, потужної стрімкості дій і постійного підйому - на іншому.

До групи якостей, що складають перший компонент темпераменту, впритул примикає (або навіть, можливо, входить в неї як складова частина) група якостей, що складають другий - руховий, або моторний, - його компонент, провідну роль в якому грають якості, зв`язані з функцією рухового (і спеціально - речедвигательного) апарату. Необхідність спеціального виділення в структурі темпераменту цього компонента викликається особливим значенням моторики як засобу, за допомогою якого актуалізується внутрішня динаміка психічних станів з усіма її індивідуальними градаціями. Серед динамічних якостей рухового компонента слід виділити такі, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак м`язового руху (частина з них характеризує і мовну моторику). Сукупність особливостей м`язової і мовної моторики складає ту грань темпераменту, що легше інших піддається спостереженню й оцінці і тому часто є основою для судження про темперамент їхнього носія.
Третім основним компонентом темпераменту є «емоційність», що представляє собою великий комплекс властивостей н якостей, що характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє розгалуженою власною структурою. В якості основних характеристик «емоційності» виділяють вразливість, імпульсивність і емоційну стабільність. Вразливість виражає афективну сприйнятливість суб`єкта, чуйність його до емоціогенним впливів, здатність його знайти ґрунт для емоційної реакції там, де для інших такого ґрунту не існує. Терміном «імпульсивність» позначається швидкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування і свідомого рішення виконати їх. Під емоційною лабільністю звичайно розуміється швидкість, з якою припиняється даний емоційний стан або відбувається зміна одного переживання іншим.

Основні компоненти темпераменту утворюють в актах людської поведінки то своєрідна єдність спонукання, дії і переживання, що дозволяє говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, здібностей та ін.
Питання про прояви темпераменту в поведінці нерозривно пов`язаний з питанням про чинниках, ці прояви обумовлюють. В історії вчення про особистість можна виділити три основні системи поглядів на це питання. Найдавнішими з них є гуморальні теорії, що пов`язують темперамент з властивостями тих або інших рідких середовищ організму. Найбільш яскраво цю групу теорій темпераменту представляла класифікація темпераменту, заснована на вченні Гіппократа. Він вважав, що рівень життєдіяльності організму визначається співвідношенням між чотирма рідинами, циркулюючими в людському організмі, - кров`ю, жовчю, чорною жовчю і слизом (лімфою, флегмою). Співвідношення цих рідин, індивідуально своєрідне у кожного організму, позначалося по-грецьки терміном «красис» (суміш, поєднання), який в перекладі на латинську мову звучить як «temperament». На основі теорії Гіппократа поступово сформувалося вчення про чотири типи темпераменту за кількістю головних рідин, гіпотетичне переважання яких в організмі і дало назву основним типам темпераменту: сангвінічному (від латинського sanguis - кров), холеричного (від грецького chole - жовч), меланхолійному (від грецького melaina - чорна жовч) і флегматичного (від грецького phlegma - слиз).

У новий час психологічна характеристика цих типів темпераменту була узагальнена та систематизована вперше німецьким філософом І. Кантом ( «Антропологія», 1789), що допустили, однак, в своїх тлумаченнях змішання рис темпераменту і характеру. Органічної основою темпераменту Кант вважав якісні особливості крові, т. Е. Поділяв позицію прихильників гуморальних теорій.
Близько до гуморальним теоріям темпераменту стоїть сформульована П.Ф. Лесгафтом ідея про те, що в основі проявів темпераменту, в кінцевому рахунку, лежать властивості системи кровообігу, зокрема товщина і пружність стінок кровоносних судин, діаметр їх просвіту, будова і форма серця і т. Д. При цьому малому просвіту і товстим стінкам судин відповідає холеричний темперамент, малому просвіту і тонким стінок - сангвінічний, великому просвіту і товстим стінкам - меланхолійний і, нарешті, великому просвіту і тонким стінок - флегматичний. Калібром судин і товщиною їх стінок визначаються, відповідно до теорії Лесгафта, швидкість і сила кровотоку, потім (як похідне) швидкість обміну речовин при харчуванні і, нарешті, сама індивідуальна характеристика темпераменту як міри збудливості організму і тривалості його реакцій при дії зовнішніх і внутрішніх стимулів.

Великий вплив на формування сучасних буржуазних теорій особистості і її індивідуальних особливостей зробила теорія темпераменту, висунута Е. Кречмер. Аналізуючи сукупності морфологічних ознак, Кречмер виділяє на основі розроблених ним критеріїв основні конституційні типи статури і робить спробу визначити темперамент саме через ці типи морфологічних конституцій.
Наприклад, астенічному типу конституції, що характеризується довгою і вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, подовженою особою, слабкою мускулатурою, відповідає, по Кречмеру, шизоїдний (шізотемічний) темперамент, якому властиві індивідуальні особливості, що розташовуються в основному уздовж «псіхоететіческой» шкали, - від надмірної вразливості, афективності і дратівливості до бездушної холодності і тупого, «дерев`яного» байдужості. Для шизоїдів характерні також замкнутість, відхід у внутрішній світ, невідповідність реакцій зовнішнім стимулам, контрасти між судомної імпульсивністю і скутістю дій.
Іншому основному конституціональному типу - пікнічної, що характеризується широкими грудьми, кремезної, широкої фігурою, круглою головою, виступаючим животом, відповідає, по Кречмеру, циклоїдний (циклотимический) темперамент, якому властиві, перш за все, індивідуальні особливості, що йдуть уздовж «діатетіческой» шкали, т . е. від постійно підвищеного, веселого настрою у маніакальних суб`єктів до постійно зниженого, сумного і похмурого стану духу у депресивних індивідів. Для циклоидов характерні також відповідність реакцій стимулам, відкритість, вміння злитися з навколишнім середовищем, природність, м`якість і плавність рухів. Е. Кречмер помилково визначив роль конституціональних особливостей як чинників психічного розвитку особистості. Його теорія неминуче призводить до порочної ідеї фатального нахилу індивіда до того психологічного складу, який уготований йому спадково заданим тілесним виглядом, і носить по суті реакційний характер.

До морфологічних теорій темпераменту відноситься і концепція американського психолога У. Шелдона, який виділяє три основні типи соматичної конституції ( «соматотипу»): ендоморфний, мезоморфних і ектоморфний. Для ендоморфного типу, на його думку, характерні м`якість і округлість зовнішнього вигляду, слабкий розвиток кісткової і м`язової систем-йому відповідає вісцеротоніческій темперамент з любов`ю до комфорту, з чуттєвими устремліннями, розслабленням і повільними реакціями. Мезоморфний тип характеризується жорстокістю і різкістю поведінки, переважанням кістково-м`язової системи, атлетичністю і силою- з ним пов`язаний соматотоніческій темперамент, з любов`ю до пригод, схильністю до ризику, жаданням мускульних дій, активністю, сміливістю, агресивністю. Ектоморфному типу конституції властиві витонченість і крихкість тілесного вигляду, відсутність вираженої мускулатури- цього соматотипу відповідає церебротоніческій темперамент, що характеризується малою товариськістю, схильністю до відокремлення і самотності, підвищеною реактивністю. Шелдон, так само як і Кречмер, проводить думку про фатальну соматичної обумовленості найрізноманітніших психічних рис особистості, в тому числі таких, які цілком визначаються умовами виховання і соціальним середовищем.
Основним недоліком гуморальних і морфологічних теорій є те, що вони приймають як першопричини поведінкових проявів темпераменту такі системи організму, які не володіють і не можуть мати необхідні для цього властивостями.

Основу для розробки дійсно наукової теорії темпераменту створило вчення І. П. Павлова про типологічних властивостях нервової системи тварин і людини. Найбільшою заслугою Павлова стало детальне теоретичне і експериментальне обгрунтування положення про провідну роль і динамічних особливості поведінки центральної, нервової системи - єдиною з усіх систем організму, що володіє здатністю до універсальних регулюючим і контролюючим впливам. Павлов виділив три основні властивості нервової системи: силу, врівноваженість і рухливість збуджувального і гальмівного процесів. З ряду можливих поєднань цих властивостей Павлов виділив чотири, за його даними, основні, типові комбінації у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності. Їх прояви в поведінці Павлов поставив в прямий зв`язок з античною класифікацією темпераменту. Сильний, врівноважений, рухливий тип нервової системи розглядався їм як відповідний темперамент сангвініка- сильний, урівноважений, інертний - темперамент флегматіка- сильний, неврівноважений - темперамент холеріка- слабкий - темперамент меланхоліка.
Радянські психологи (Б. М. Теплов та ін.) Відзначають, що першорядне наукове значення робіт І. П. Павлова полягає у з`ясуванні основний ролі властивостей нервової системи як первинних і найглибших параметрів психофізіологічної організації індивідуума. На сучасному етапі розвитку науки зробити остаточні наукові висновки, щодо числа основних типів нервової. системи, так само як і числа типових темпераментів, ще не представляється можливим. Дослідження радянських вчених показують, що сама структура властивостей нервової системи як нейрофізіологічних вимірів темпераменту багато складніше, ніж це уявлялося раніше, а число основних комбінацій цих властивостей набагато більше, ніж це передбачалося І. П. Павловим.

Однак для практичного (в тому числі психолого-педагогічного) вивчення особистості поділ на чотири основні типи темпераменту і їх психологічна характеристика можуть служити досить хорошою основою. Відповідно до цього слід зазначити, що для сангвінічного темпераменту характерні досить висока нервово-психічна активність, різноманітність та багатство міміки рухів, емоційність, вразливість і лабільність. Разом з тим емоційні переживання сангвініка, як правило, неглибокі, а його рухливість при негативних виховних впливах призводить до відсутності належної зосередженості, до поспішності, а іноді і поверховості.
Для холеричного темпераменту характерні високий рівень нервово-психічної активності та енергії дій, різкість і стрімкість рухів, а також сила, імпульсивність і яскрава виразність емоційних пережіваній.Недостаточная емоційна і рухова врівноваженість холерика може виливатися за відсутності належного виховання в нестриманість, запальність, нездатність до самоконтролю при емоціогенних обставинах.
Темперамент флегматика характеризується зазвичай порівняно низьким рівнем активності поведінки і труднощами перемикань, повільністю і спокоєм дій, міміки й мови, рівністю, постійністю і глибиною почуттів і настроїв. У разі невдалих виховних впливів у флегматика можуть розвинутися такі негативні риси, як млявість, бідність і слабкість емоцій, схильність до виконання одних лише звичних дій.

Меланхолійний темперамент пов`язується звичайно з такими характеристиками поведінки, як низький рівень нервово-психічної активності, стриманість і приглушеність моторики й мови, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів при слабкому зовнішньому їх вираженні. На грунті цих особливостей при нестачі відповідних виховних впливів у меланхоліка можуть розвинутися підвищена до хворобливості емоційна вразливість, замкнутість і відчуженість, схильність важким внутрішнім переживань таких життєвих обставин, які зовсім цього не заслуговують.
Наведені дані показують, що в залежності від умов формування особистості кожен тип темпераменту може характеризуватися комплексом як позитивних, так і негативних психологічних рис: «кращих» або «гірших». Тільки позитивних, або тільки негативних темпераментів не існує. Завдання вихователя полягає, отже, не в тому, щоб в процесі індивідуальної роботи з дитиною переробляти один тип темпераменту на інший, а в тому, щоб планомірної та систематичної роботою домагатися, з одного боку, розвитку властивих кожному темпераменту позитивних якостей, а з іншого боку , ліквідації або послаблення тих недоліків, які вже почали проявлятися в поведінці дитини.
Оскільки формування особливостей темпераменту є процес, у величезній мірі залежить від розвитку вольових рис особистості, першорядне значення для виховання темпераменту має формування морально-вольових рис характеру. Оволодіння своєю поведінкою і означатиме формування позитивних якостей темпераменту.

Разом з тим вихователю слід мати на увазі, що темперамент треба строго відрізняти від характеру. Темперамент ні в якій мірі не характеризує змістовну сторону особистості (світогляд, погляди, переконання, інтереси і т. П.), Не визначає цінність особистості або межа можливих для даної людини досягнень. Він має відношення лише до динамічної сторони діяльності. Характер ж нерозривно пов`язані з змістовної стороною особистості.
Включаючись в розвиток характеру, властивості темпераменту змінюються, в силу чого одні й ті ж вихідні властивості можуть призвести до різних властивостей характеру в залежності від умов життя і діяльності. Так, при відповідному вихованні та умови життя у людини з нервовою системою слабкого типу може утворитися сильний характер, і, навпаки, риси слабохарактерності можуть розвинутися при «тепличному», зніжує виховання у людини з сильною нервовою системою. У всіх своїх проявах темперамент опосередкований і обумовлений усіма реальними умовами і конкретним змістом життя людини. Наприклад, відсутність витримки і самовладання в поведінці людини не обов`язково говорить про холеричний темперамент. Воно може бути недоліків. Безпосередньо темперамент проявляється в тому, що в однієї людини легше, в іншого важче виробляються необхідні реакції поведінки, що для однієї людини потрібні одні прийоми вироблення тих чи інших психічних якостей, для іншого - інші.
Безперечно, що при будь-якому темпераменті можна розвинути всі суспільно цінні властивості особистості. Однак конкретні прийоми розвитку цих властивостей істотно залежать від темпераменту. Тому темперамент - важлива умова, з яким треба рахуватися при індивідуальному підході до виховання і навчання, до формування характеру, до всебічного розвитку розумових і фізичних здібностей.

Увага, тільки СЬОГОДНІ!